Читати книгу - "Моє зведене прокляття, Анастасія Соловйова"

Сказати чи ні?

Мовчати далі небезпечно. Мені треба або в поліцію звернутися, або довіритися своєму чоловікові. Ми ж зустрічаємося, хто, якщо не він, рятуватиме мене від психопатів?

Але так не хочеться руйнувати нашу ідилію! Ми стільки днів не сварилися, жили в гармонії, бездумно кохалися, дуже багато сміялись, гуляли містом і говорили про всякі дрібниці. Серйозних тем уникали, але рано чи пізно треба повертатися в реальність. А вона не може бути бездоганною.

Беру телефон, підходжу до Алекса та обіймаю його зі спини. Заплющую очі. Я всю тремчу, він це відчуває, відразу обертається і стурбовано запитує, що трапилось.

Відкриваю повідомлення від Макара, всі до одного, і показую Алексу.

— Здається, мене переслідує колишній хлопець, — зізнаюся я.

Алекс уважно вчитується в кожну смс, обличчя його похмурніє, стає серйозним і навіть чужим. Тиша дратує, тож я розповідаю, з чого все почалося. Згадую дивні слова Макара про мою чистоту та невинність, у деталях розписую нашу останню зустріч, а також ділюся своїми сумнівами. Раптом він не сталкер, а просто ображений хлопець, який щиро закохався?

На останньому питанні Алекс дивиться на мене, як на дурепу, і навіть головою хитає. Віддає телефон, повертається до кавомашини. За хвилину простягає мені чашку з напоєм, і все це в дивній, неправильній тиші!

Він що, злиться? Чи розгублений? А може, вважає мене частково винною в цій ситуації? Або думає над тим, а чи потрібна йому взагалі така проблемна дівчина?

— Наступного разу не приховуй від мене такої важливої ​​інформації, — каже Алекс. У його голосі немає гніву чи роздратування. Але інтонації якісь… втомлені.

— Я не хотіла хвилювати тебе через дрібниці. До того ж Макар не турбував мене після тієї зустрічі.

— Колишніх сталкерів не буває. З'явився один раз — з'явиться знову. Міко, це ж не жарти.

— Знаю, — схиляю голову. — Просто хотіла до кінця вірити в людство.

— Як драматично, — сміється Алекс.

— Я люблю трохи перебільшувати.

— Це я помітив. Зі сталкером твоїм ми розберемося, це я тобі обіцяю. Але більше не мовчи, якщо щось станеться. Я хочу, щоб ти мені довіряла.

— А я хочу, щоб ти мені довіряв, — дивлюсь йому у вічі. Згадую ситуацію із тією фотографією, на якій він обіймав свою колишню. Алекс тоді не поспішав зі мною відверто розмовляти.

— Я цього навчаюсь.

— Повір, я теж.

Ми довго дивимось один на одного, і тиша ця, і наші погляди — вони багато про що говорять без слів. Так, ми один одному не до кінця довіряємо, але ми хочемо це виправити. І це головне — не кидати все з криками «Ой, пропади воно пропадом», а працювати над стосунками та над собою у цих стосунках.

— Іди до мене, — тепер я розкриваю руки для обіймів.

Алекс хмикає, обіймає мене, а потім тягне кудись, як дика людина.

— Гей, почекай, я каву не допила, — обурююся.

— Тебе відпустити? — іронічно запитує Алекс. І навіть зупиняється на середині сходів, ніби й справді хоче мене повернути на тверду землю.

— Ні. Ніколи не відпускай, — шепочу я і цілую його в шию, щоку, підборіддя.

— Що ж, ти сама напросилася, — і світ знову починає рухатися, а моє захоплення, що закипає в грудній клітці, виривається на волю гучним заливчастим сміхом.