Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

-Ви – неймовірні. Чесно,- мовила Лелейн.- Мені пощастило познайомитися з такими людьми, як ви і я щаслива, що ви в безпеці. Мені навіть сумно, що ми прощаємося і для мене честь називати вас моїми друзями. Але моє покликання – завершити те, що почала. Хочу, щоб армія Летючих Лісів не дарувала себе іншій державі. Хочу, щоб ми об’єдналися і стали справжньою країною. Без Джаї, яку за іронією долі прозвали Милосердною.- На її очах заблищали сльози.- Передайте моєму кузену, що знайомство з вами – найкраще, що він для мене зробив. 

-То він твій кузен?- Прошепотіла Мірабель, склавши у голові пазл. 

-Так.- Відповіла Лелейн.

-Не залишай мене.- Ледве вимовив ці складні слова Вієро.- Я… прошу тебе.

-Ти хвилюєшся, що я не встигну розповісти тобі про те, що ти пропустив вранці?- Вона засміялася, сильно його обійнявши. 

-Ми ще побачимось, янголятко?- Голос Вієро було майже не чутно.

-Якщо запросиш у Танкервіль.- Лелейн точно знала, що запросить, точно знала, що на них чекають нові історії. 

   Він відчував забагато, аби щось говорити. Вієро обіймав її, не вірячи тому, що це кінець. Але Ельф пообіцяв собі, що одного дня знову зустріне Лелейн. Знову обійме і ніколи не відпускатиме. Це буде. Та зараз лишалися тільки спогади. Світлі спогади серед темних подій. 

-Ви змінили моє життя.- Шепотом мовила Лелейн.- Ви допомогли зрозуміти багато важливого і переосмислити те, що колись мало значення. Дякую вам. 

   Ніко спостерігав за тим, як Ліафар прощається з Вієро і Мірабель. Сказати чесно, він теж був вдячним їй. За багато чого, що вона зробила для них. Святий спіймав її теплий погляд, який міг зігріти навіть у Альгорних Лісах, якщо ви розумієте про що я. Лелейн підійшла до нього і він помітив сльози на її щоках. 

-Прощавай, татку.- Вона засміялася, обійнявши Святого.- Не хочу здатися нечемною, але сподіваюсь, більше ми не побачимось. Це якось… дивно. 

-У саме серце.- Відповів Ніко, схопившись за серце.

-Однак якщо все ж зустрінемось, то наступного разу не вламуйся до мене додому наче я серійний вбивця.

-Обіцяю.- Він посміхнувся.- Але ти ж не думаєш, що я відпущу тебе без дечого особливого?

   Її обличчя вмить стало серйозним. Вона здогадувалась про що говорить Святий, але ніколи не зважала на ці пусті розмови.

-Ні…- Вона притиснула рот рукою, щоб не закричати від щастя.- Ти не жартував?

-Що?- Здивувався Ніко.- Хочеш сказати, ти допомагала нам просто так?

-Так. Я думала, що це лише жарти. 

-Я в шоці…- Пробурмотів він у відповідь.- Ти справді диво. 

   Святий повернув Лелейн спиною до себе, торкнувшись її яскраво виражених рубців. Гіркий присмак несправедливості і болю охопив його серце. Він ніколи не міг подумати, що те, куди він вклав свою душу, можуть так безжалісно знищити. Його рука засяяла білим світлом, а на обличчі з’явилися тьмяні обриси Али. Сяйво розтіклося спиною Лелейн і вона відчула легке поколювання, яке згодом змінилося досить неприємним відчуттям. Ніко прибрав руку і Ліафар впала на землю, скривившись від болю. Тканина, що прикривала її спину, розірвалася, звільняючи місце величезним білим крилам, що справді скидалися на янгольські. Їх найчастіше бачили у залізних обладунках, але без них вони виглядали ще більш величними і прекрасними. Лелейн розправила їх, досі не в змозі повірити у це. Вона повільно підвелася, кружляючи навколо себе, аби переконатися у тому, що це не сон. «Мої любі…».- Думала вона у ту мить.- «Мої крила». Вона повернулася до Святого, витираючи сльози. 

-Не знаю чи зможу колись віддячити тобі…- Почала Лелейн, але Святий не дав закінчити.

-Ти зробила для нас усіх набагато більше, ніж можеш собі уявити.- Промовив Ніко.- Це має бути моя подяка для тебе. Борися за те, у що віриш понад усе. 

   Лелейн посміхнулася і востаннє подивилася на Мірабель і Вієро, які не зводили з неї очей. Вона наче стала зовсім іншою. Ще чарівнішою. Її темна шкіра кольору зміїного фрукту засяяла маленькими блискітками під вже пекучим сонцем, а очі під довгими віями переключилися на небо. Лелейн зробила великий ковток повітря і здійнялася ввись. Мірабель спостерігала за тим, яка вона щаслива і на душі стало неймовірно тепло. А через декілька секунд Лелейн зникла. 

-Тож…- Заговорив Святий після довгої паузи.- Які плани у нас?

                                        ***

   Порт Летючих Лісів був майже безлюдним. Лише самотні рибалки і пересічні мешканці, котрі покидали країну. Вічне море спокійно гралося білою легкою пінкою на березі, очікуючи когось особливого і готуючись зустрічати шторм. Військові судна, яких минулого разу було дуже багато, змінилися на невеликі кораблі і дерев’яні човни. Але трохи осторонь, у досить непомітному місці стояв ще один. Корабель мав гарне оздоблення, а на носовій частині виднівся вирізьблений образ жінки. 

   Після всього, що сталося з ними у лісі, Мірабель і Вієро виглядали так, наче їх жорстоко викрали і місяць морили голодом: брудний одяг, розпатлане волосся, порізи і рани. Лише Святий, здається, виглядав як завжди – чудово. Навіть довга дорога до порту через безліч дерев не стала на заваді його красі. Боже, я це сказала? Лише погіршення погоди трохи його засмутило. Лагідне сонце зникло, а пост прийняли сірі хмари, хоча море виглядало досить спокійним. 

   Вони підійшли до судна, туди, де залишили його минулий раз. На мить Мірабель здалося, що це був страшний сон, здалося, що Потойбіччя ніколи не існувало, так само як і зустрічі з Лелейн. Вона подумки повернулася у той день, коли знайшла оголошення про винагороду за свою голову, коли дізналася, що Ніко – Святий, коли тікала від Ліафарів неперевершеною столицею Летючих Лісів. Сталося занадто багато. Були хороші і не дуже спогади. Однак тоді Бель зрозуміла, що це і є життя. Воно хвилює і випробовує. Кожен день і кожну секунду. Вона і не помітила, що посміхнулася.