Читати книгу - "Картковий будинок"

Він залишив О’Ніла в бібліотеці й попрямував до кухні. Під раковиною знайшов пару гумових кухонних рукавиць і запхав їх разом з чайною ложкою до кишені, а тоді вийшов з будинку з чорного ходу. Коли він увійшов до сарайчика, старі дерев’яні двері простогнали на іржавих завісах. У ніс йому вдарила затхлість. Він нечасто використовував це місце, та точно знав, де стоїть те, що він шукає. Високо на дальній стіні висіла древня, потріскана кухонна шафа, яку викинули зі старої буфетної багато років тому, а зараз вона стала притулком для напіввикористаних бляшанок фарби, олії й численного війська шашелі. В глибині він знайшов ретельно закупорену бляшанку. Надягнув гумові рукавиці, перш ніж взяти її з полиці й повернутися до будинку, тримаючи ту бляшанку так, ніби несе запалений смолоскип.

Повернувшись до будинку, він перевірив О’Ніла, який досі глибоко спав, громовито хропучи. Уркгарт нишком попрямував нагору, до гостьової кімнати, і зрадів, дізнавшись, що О’Ніл не замкнув свою валізу. В несесері він знайшов, що шукав, воно було втиснуте разом із зубною щіткою і набором для гоління. Це була бляшанка чоловічої пудри; покришка скрутилася, коли Уркгарт злегка повернув її. Всередині не було пудри, натомість там лежав маленький поліетиленовий пакетик на защібці, в якому десь на столову ложку було білого порошку. Уркгарт поніс пакетик до полірованого письмового столу з червоного дерева, що стояв у еркері, й дістав з шухляди три великі аркуші блакитного паперу до письма. Поклав один аркуш і висипав на нього невеличку купку білого порошку. Біля нього поклав другий аркуш і, досі у гумових рукавицях, відкрив бляшанку, яку приніс із сараю, і зачерпнув ложкою білого порошку, насипав гірку десь такого самого розміру. Користуючись ручкою ложки і шпателем, він з неймовірною ретельністю розділив дві купки на рівні половинки, зішкрібши по половинці кожної на третій аркуш паперу до письма, який зігнув посередині. Зернинки були майже ідентичного кольору і консистенції, він змішав обидві половинки, щоб приховати факт, що вони колись не були одним цілим. Зі згину посередині аркуша він приготувався насипати ту суміш назад до поліетиленового пакетика.

Уркгарт поглянув на аркуш і свою руку. Вона злегка тремтіла. Нерви, вік, нерішучість? Щось, що він успадкував від батька? Ні, ніколи. Хай чого це коштуватиме! Без жодного опору порошок ковзнув до поліетиленового пакетика, який Уркгарт потім защебнув. Виглядало так, ніби його ніколи й не чіпали.

За п’ять хвилин по тому, у кутку садка біля плакучої верби, де садівник завжди тримав невеличку купку садового сміття на спалення, Уркгарт розпалив вогнище. Бляшанка була вже порожня, її вміст вимито, і він поховав її в полум’ї разом із синіми папером до письма і гумовими рукавицями. Уркгарт дивився на полум’я — як воно спершу палахкотить, а потім куриться, аж поки не залишилося нічого, окрім розбитої старої бляшанки, вкритої попелом.

Він повернувся до будинку, налив собі велику порцію віскі, проковтнув його майже так само жадібно, як і О’Ніл, і лише тоді розслабився.

Все було зроблено.

Розділ сорок п’ятий

Це той старий мудрий плавець штормових морів, Френкі Дрейк, якось зауважив, що крила нагоди вкриті пір’ям смерті. Бажано смерті когось іншого.

О’Ніл проспав уже три години, коли його збудили, несамовито трусячи за плече. Він повільно сфокусував погляд і побачив Уркгарта, який схилився над ним, наказуючи йому прокинутися.

— Роджере, плани дещо змінилися. Мені щойно подзвонили з ВВС, питали, чи можна прислати сюди знімальну групу, щоб зробити деякі зйомки для їхнього репортажу у вівторок. Вочевидь, Семюел уже згодився, тож я не мав іншого вибору, окрім як сказати «так». Вони пробудуть тут деякий час. А нам би цього не хотілося. Якщо вас тут побачать, то почнуться усілякі плітки щодо того, як штаб партії втручається у виборчу гонку. Краще уникнути непорозуміння. Даруйте, але, гадаю, вам краще їхати просто зараз.

О’Ніл досі намагався увімкнути у своєму язику другу передачу, коли Уркгарт влив у нього кави, ще раз пояснюючи, як прикро йому за вихідні та як він радіє, що вони прояснили усі непорозуміння.

— Запам’ятайте, Роджере. Лицарство на Трійцю, а наступного тижня ми можемо обговорити роботу, яку б ви хотіли. Тож я радий, що ви змогли приїхати. Я справді дуже вам вдячний,— казав Уркгарт, заштовхуючи О’Ніла в машину.

Він дивився, як О’Ніл, із завченою обачністю, поволі рушив під’їзною доріжкою і виїхав за ворота.

— Прощавайте, Роджере,— прошепотів він.

Розділ сорок шостий

Хіть розширює горизонт. Любов звужує його до сліпоти.

Неділя, 28 листопада

Світанковий хор впливових недільних газет став солодкою музикою для головного організатора та його прихильників.

«УРКГАРТ ПОПЕРЕДУ»,— проголошувала «Сандей таймз» на першій шпальті, доповнюючи це схвальними редакційними колонками. «Телеграф» та «Експрес» відкрито підтримували Уркгарта, тоді як «Мейл» у неділю незручно силувався всидіти на двох стільцях. Лише «Обзервер» видав редакторську колонку на підтримку Семюела, хоча у їхньому звіті й уточнювалося, що Уркгарт має явну перевагу.

Знадобилася одна з жовтіших газет, «Сандей інквайрер», щоб по-справжньому струснути кампанію. В інтерв’ю з Семюелом про його «ранні роки» вони процитували його слова, що він визнає свою тимчасову участь у різноманітних університетських клубах. Під тиском він визнав, що до двадцяти років був прихильником багатьох модних течій, які нині, через тридцять років, видавалися наївними і недоречними. Лише коли репортер наполіг, що газета має документальний доказ припускати, що це були CND[52] та республіканізм, Семюел запідозрив, що його підставляють.

— Давайте тільки без цих старих нісенітниць,— роздратовано відповів Семюел.

Він гадав, що покінчив з тими дикими звинуваченнями ще двадцять років тому, коли вперше балотувався до парламенту. Тоді один з опонентів надіслав до штабу партії лист зі звинуваченнями; цю заяву повною мірою дослідив постійний комітет партії у справах кандидатів, і Семюелу видали чисту санітарну книжку. Але ось вони знову вигулькнули, повстали з мертвих після усіх цих років, всього за кілька днів до фінального голосування.

— У дні, коли це відбувалося, я робив це як вісімнадцятирічний студент коледжу. Я сходив на два марші CND, і мене навіть переконали оформити постійну передплату на студентську газету, якою, як я потім дізнався, керували республіканці,— він спробував посміятися