Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Що це було? Що?
Короткі вдихи - це максимум, на що здатні мої легені. Кисень усередину, назовні. Всередину, назовні.
Прикладаю крижані долоні до щок. Я вся палаю. Серце працює на максимумі, розпираючи грудну клітку.
Та діра, що раніше здавалася непереборною, раптом перетворилася на маленьку калюжу порівняно з новою, що виросла за секунди.
Секунди, доки Скайлер цілував мене.
І ні, не дірою, а прірвою між мною та Скайлером. Величезною, чорною.
Під шкірою стрімко проноситься небезпечна хвиля.
Зажмурююсь, намагаючись не прокручувати в пам'яті ті короткі миті, але картинка так і стоїть перед очима. Жива, відчутна. Вона має запах, чіткий запах хлопця, який розбудив у мені щось, про що я не підозрювала. У неї є очі – грозового кольору, сильні руки, що ще кілька хвилин тому до хрускоту стискали мене…
Переношу пальці на губи та торкаюся їх подушечками. Вони палають, поколюють. Все моє тіло розпечене так сильно, що я ледве стояти можу.
Але як? Я навіть не підозрювала, що після поцілунку може гойдатися земля та зірки в небі підскакувати.
Чому? І чому з Роєм не так?
Коли Скайлер мене цілував, це не було навіть схоже на те, що я відчуваю з Роєм. З моїм хлопцем все дуже м'яко та приємно. А зараз – Господи, зараз я почуваюся так, наче я потік енергії, всередині якого з шаленою швидкістю літають молекули. Вони зустрічаються один з одним, стикаються і розлітаються в різні боки, розпалюючи мене ще сильніше. Нагріваючи мій живіт, який чомусь здається важким. Мене трясе, у шлунку не метелики, ні. Там хижі птахи, що пожирають мої внутрішні органи. Здригаюсь, коли чую, як двері за Скайлером зачиняються.
Переміщаю пальці до очей і стираю сльози. Вони чомусь течуть одна за одною.
Відчуття, що я втратила частину серця. У грудях так нестерпно болить, але я не розумію чому.
Як я не помічала його почуттів? Як зблизилася настільки, що замість того, щоб розсердитися на його свавіллі, раптом відчуваю гіркоту?
Скайлер сказав, що він мені подобається… він правий. Мені правда шалено подобалося проводити з ним час, ловити його рідкісні посмішки та зморшки навколо очей, які з'являлися щоразу, коли він мружився. Подобалося, як ми могли легко взяти один одного за руку. Мені все у ньому подобалося.

Але по-братськи. Адже так? Він не може мені якось інакше подобатися. Це неможливо. Неправильно.
Та навіть якщо припустити одну лише думку про це, від усвідомлення того, як відреагують батьки, волосся на голові дибки стає. Вони ніколи не зрозуміють і не приймуть. Та й я сама... Чи зможу?
Ні, він дорогий для мене, звичайно. Як близька людина, але не як коханий.
Та й тим більше коханий у мене вже є.
Скайлер має це прийняти.
Повинен!
Встаю з гойдалки і з цією думкою вирушаю до будинку.
Мені більше не страшні уявні чудовиська з жахів. Зараз у моїй голові такий сумбур, що немає місця жодним паранормальним явищам, які в іншій ситуації вже б мерехтілися мені з усіх кутів.
Наступного дня ми з Роєм, як і збиралися, вирушаємо на пікнік.
Скайлер так і не повернувся. Можна тільки уявити, чим він займався вночі, але я не хочу це робити. Ця думка мені неприємна.
- Лів, ти чула, що я сказав? - клацає перед моїм обличчям пальцями Рой.
Кілька разів моргаю, відводячи голову назад. Раніше ця його звичка мені здавалася милою, а зараз викликає роздратування. Клацати перед обличчям іншуої людини як мінімум неввічливо.
- М? - Звертаю на нього свою увагу.
- Кажу, що у похід із хлопцями закинемо трохи випивки. Подуріємо в лісі. Вам із Тарою щось купити?
- Ні, дякую. Ми самі візьмемо Колу.
- Гаразд. Зак їде?
- Казав, що так.
Погляд Роя палає флуоресцентною лампочкою.
- Чудово! - А потім присувається до мене ближче і схиляється до мого обличчя. Голос набуває хрипких ноток. - У наметі ж ми з тобою разом ночуємо?
- Так, як і збиралися, - підтверджую автоматом.
- Нарешті, ти будеш моя на всю ніч.
Зніяковіло посміхаюся. Я і Рой в одному наметі? Напевно, це чудово. Ми ще ніколи не проводили разом так багато часу. Раніше я про це тільки мріяти могла. Але зараз відчуваю себе дивно.
Швидше чую, аніж бачу, як Рой розблокує телефон і, направивши його на нас, робить знімок.

Відсторонившись, швидко заходить у соцмережу та закидає фото на свою власну сторінку, відзначивши при цьому і мене.
- Навіщо ти весь час фотографуєш? - не розумію я.
Беру з його рук телефон і починаю гортати. Передостаннє фото із Заком, Тарою та зі мною. Підпис "Я з Королем футболу". Усміхаюся. У школі це було прізвисько мого брата. А фото, яке він закинув щойно, підписано: «Сестра короля футболу тільки моя. Кохаю"
Пульс збивається. Піднімаю голову і не розумію, як це розцінювати.
- Що означає кохаю? — уточнюю, спостерігаючи, як Рой посміхається.
- То й означає. Я тебе кохаю, Лів.
Серце вдаряється в ребра, але це не від щастя. Це якесь дивне неймовірне сум'яття. Ці слова повинні викликати радість, так? А я нічого не розумію. Начебто реальність відрізняється від того, що він говорить. Щось не стикується.
- Ти мені ніколи цього не казав...
- Ось, говорю зараз! Сподіваюся, ти теж?
Ще якийсь місяць тому я кинулася б йому на шию з криками, що так, звичайно. Я шалено його кохаю. Але ці слова ніяк не формуються у моїй голові, серці. Їх просто нема. Там тиша.
- Лів? - знову клацає пальцями Рой.
- Мені здається, рано робити такі зізнання. Вибач, - видавлюю, усвідомлюючи, що можливо ображаю його цим, але й вимовити те, чого немає, не в змозі.
Здається, Рой не це сподівався почути. Він кілька секунд пильно дивиться на мене, а потім схиляється і шепоче прямо в губи перед тим, як поцілувати:
– Я це виправлю.
Ось тільки поцілунок виходить різким та надто вологим. Натиск Роя викликає бажання зупинити його, але я цього не роблю.Він мій хлопець, він сказав мені, що любить, а я не відповіла взаємністю.
У голові тисяча думок, які літають як бджоли у вулику, доки ми продовжуємо цілуватися. Вони дзижчать, жалять, боляче кусають.
У мені ніби ввімкнувся новий режим, а я ще не зрозуміла, як на ньому працювати. І найдивніше, що цей поцілунок мені не здається навіть на десяту частку подібним до того, що вчора був зі Скайлером. Від нього не йде кругом голова, серце не біжить наввипередки з розумом і дихати цілком собі виходить. Тільки губи його неприємні. І присмак також.
Усуваюсь, не в змозі більше витримувати і остовпіло втикаюсь у червоні квадратики на підстилці. У мені ніби щось змінилося. Зламалося. Тріснуло в той самий момент, коли вчора Скайлер накинувся на мене.