Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

          - Мені потрібно на деякий час забрати твій телефон, – сказав він, дивлячись на мене. Я кивнула, погоджуючись. – Вийми сімку і скажи Юлії, нехай дасть тобі на користування один зі своїх.

          Я підвелася, залишивши телефон Грегу й попрямувала до виходу.

          - Діано! – Юлькін тато окликнув мене й я обернулася. – Ти молодець! – Він посміхнувся мені і я вийшла, зачинивши за собою двері.

          Мені потрібно було примиритися з подругою. Я зайшла в її кімнату. Юлька лежала на ліжку і дивилася щось на своєму смартфоні.

          - Злишся ще на мене? – запитала я і присіла поруч з нею.

          Вона вдала, ніби не чує мене. Я взяла її за руку й вийнявши з її вуха навушник, промовила:

          - Юля, ми дійсно дуже шкода, що я так вчинила. Вчора був такий треш, що я начисто забула ввімкнути звук на телефоні. А коли повернулася додому, то моментально вирубалася.

          Вона посміхнулася до мене і промовила:

          - Ну, розкажи вже нарешті, що вчора відбувалося! Я вже стомилася чекати!

          Її усмішка свідчила про те, що вона вже не гнівається на мене.

          Я розповіла Юльці про моє вчорашнє відвідування Світлани Петрівни, намагаючись не забути жодної подробиці. Її очі були схожі на два блюдці, настільки здивувала її моя розповідь.

          - Ну, ти даєш! – із захватом вигукнула Юля, слухаючи мене.

          - А ще мені потрібний телефон, – сказала я, коли закінчила розповідати про свої пригоди. – Свій я віддала твоєму батькові.

          Вона встала і витягнула з шухляди стола свій старий мобільний, яким користувалася раніше.

          - Тримай, - Юлька протягнула його мені. – Поки що походиш з кнопковим.

          - Дякую й на тому! – Я запхала в середину сімку і ввімкнула його. – Вже краще, ніж нічого. – сказала я і посміхнулась. - Поїдеш зі мною забрати авто з парковки? – запитала я її.

          - Звичайно! – відповіла вона й пішла одягатися.

***

          Декілька днів по тому зі мною зв`язався слідчий і попросив, щоб я прийшла у відділок поліції. Я розповіла йому як Макс напав на мене і сказав, що знає яким чином Леон з’явився на плівці з камери спостереження. Мене допитали, з’ясовуючи подробиці розмови з Світланою Петрівною, яку я записала на диктофон.

          Ввечері того ж дня зателефонував Григорій Іванович.

          - Доброго вечора! – привіталася я.

          - Привіт, Діанко! – Він говорив бадьорим голосом. – Як справи?

          - Дякую, все добре, – відповіла я. – Мене викликали сьогодні в поліцію для дачі показань.

          - Вже знаю, – промовив Грег. – Макса також.

          - Цікаво, що той придурок говорив? – емоційно запитала я.

          - Він в усьому зізнався, – голос Юлькіного тата був абсолютно серйозним.

           Я була вражена щойно почутим. Не вірячи своїм вухам, я перепитала:

          - Ви хочете сказати, що він визнав свою вину?

          - Так. На допиті розповів слідчому, як все відбулося насправді, – сказав Григорій Іванович. - Виявляється, Макс отримав велику суму грошей від твоєї бувшої начальниці за підроблене відео.

          «Ти глянь, не тільки натурою з ним розрахувалась» - подумки промовила я.

          - Як так сталося, що він зізнався? – все ще не вірячи, запитала я.

          - Діанко, він не мав як відвертітись. Запис з твого телефону поставив його в глухий кут. – Грег помовчав декілька секунд і додав: - Якби не ти, справа б затяглась на довше.

          - А що з Світланою Петрівною? – поцікавилась я.

          - Їй висунуто обвинувачення в завідомо неправдивому повідомленні про вчинення злочину, – спокійно відповів Григорій Іванович.

          Я мовчала, обмірковуючи щойно почуте. Мені згадалися слова з стародавнього прислів’я: «Не рий другому яму…».

          - Леон… Коли його відпустять? – схвильовано запитала я.     

          - На днях, – відповів Григорій Іванович. - Залишилось владнати деякі нюанси.

          Його слова змусили мене радісно посміхнутися.

***

          Пройшло майже два тижні з того дня, як ми приїхали з Леоном з Києва. Я відчувала себе самотньою, навіть будучи в компанії батьків або Юльки. Мені не вистачало його. Пригнічувало ще й те, що Леоніда тримали за гратами.

          Сьогодні батьки поїхали святкувати другий Святвечір до моєї тітки і мали повернутись пізно ввечері. Я навідріз відмовилась їхати з ними й залишилась вдома сама. Від однієї думки про застілля мене пересмикувало. А ще я недолюблювала чоловіка маминої сестри. Він завжди напивався за столом і починав кидати в мою сторону вульгарні  жарти, гидко сміючись. Мене це страшно бісило, що підстьобувало його ще більше.

          Я вийняла зі столу свій альбом і вирішила трохи помалювати. Добре, що я його взяла з собою. Останні дні були емоційно важкі для мене і я майже щодня малювала, намагаючись таким чином відволіктись від поганих думок.

          Відкривши на чистому аркуші альбом, я не помітила олівця, яким завжди малювала. Я почала шукати його по столі й ненароком скинула альбом на підлогу, зачепивши його рукою. Мою увагу привернув листок, який випав з альбому. Я нахилилась, щоб підняти його.

          Це був малюнок, на якому я відтворила обличчя Леоніда. Мовчазний погляд його чорних очей, що дивились на мене з альбомного аркуша.

          Зі спогадів виринув той день, коли я малювала його. Здалося, що це було вчора. Згадалися думки, з якими я створювала цей малюнок. Тоді я хотіла закарбувати Леона на папері, щоб не забути його.

          Я сиділа і просто дивилась на намальоване обличчя коханого, за яким страждала й мордувалася від болю душа. Мені так сильно не вистачало його!

          Дзвінок в двері змусив мене відволіктись. Я не помітила, як на вулиці вже стемніло. «Колядники, напевно» - подумала я, відкриваючи двері.