Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

— К’єркегор, датський релігійний мислитель, який розчистив у філософії місце для живого індивіда. Людина не може бути зведена до системи понять. Буття кожного у його співвіднесеності з іншими і з богом — саме це К’єркегор називає існуванням. Існування уявляється йому трагічним, пройнятим тужливим страхом, тремтливим. Другий витік — феноменологія Гуссерля, котрий вивчає, яким чином факти виявляються у свідомості. Те, що ми називаємо «світом», не може бути нічим іншим, як ці феномени. «Сучасна думка зробила великий крок вперед, зводячи існування до ряду операцій, які його виявляють».

Що знаємо ми про зовнішній світ? Нічого, крім того, що усвідомлюємо. З другого боку, свідомість — це завжди усвідомлення чогось. Не існує дуалізму духу і матерії. «Річ у собі» існує тільки об’єктивована свідомістю. А свідомість існує «для себе». Речі властиво бути тим, чим вона є, сліпою та інертною. Свідомість здатна відриватися від свого минулого і проектувати себе у майбутнє — вона вільна. У цьому суть екзистенціалізму. Екзистенціалізм — філософія свободи, яка випливає з людської волі як першооснови. «Людина приречена бути вільною». Доки нас формують інші, ми визнаємо їхні цінності. Але тільки-но ми створимо свої власні цінності, ми несемо за них повну відповідальність. «Як тільки свобода запалить свій маяк у серці людини, боги втрачають свою владу над нею». Сартр не вірить в існування бога.

Чи маємо ми право робити ставку на свободу людини в той час, коли вся наша наука спирається на детермінізм і віру в закони природи? Так, бо детермінізм — лише робоча гіпотеза, корисна для учених. Він не може нав’язати себе свідомості, котра сама нав’язує його речам. Безумовно, ця свобода аж ніяк не передбачає, що кожен вільний робити що завгодно. Ми існуємо і бажаємо чогось у конкретній ситуації, яку нам дано. Я не можу стати англійським королем. Людина — це її проект, іншими словами, те, чим вона хоче бути, але вона повинна будувати свій проект, враховуючи свою ситуацію. Чи може вона не визнавати своєї ситуації? Так, але це означає визнати неспроможність здійснити його. Спробувати зупинити машину на повній швидкості, кинувшись під колеса, означає не розуміти ситуації. «Ангажованість» — фактичний стан речей. Кожен з нас ангажований своїми вчинками. Ті, хто твердить, що не бажає бути ангажованим, вже тим самим ангажуються, бо відмова — це вчинок. Коли письменник обирає легковажність, ця легковажність все одно ангажує його.

Якою б не була наша ситуація, у нас лишається значною мірою свобода вибору. Наше минуле було тим, чим воно було; але залежно від нашого ставлення до нього ми можемо змінити його вплив на сучасність. Ідеться про те, щоб знайти порятунок. Гру ще не зіграно. Її буде зіграно тільки тоді, коли настане смерть. Звідси видно, що екзистенціалізм несправедливо вважати вченням повністю песимістичним. Він залишає усім і кожному певну надію, можливість бажати. Усім, крім тих, хто загрузнув у засмоктуючому «в собі». Ті, хто ховає від себе свою тотальну свободу, «малодушні». Він називає «малодушними» тих, хто діє, керований не вільною великодушністю, а з поваги до освячених принципів і табу. Ті, хто переконаний у необхідності власного існування, ті, хто вірить, що всім керує бог, — «негідники». Праведники і фарисеї, буржуа, в очах Сартра, здебільшого «негідники». Вони шахрують, вони «несумлінні». Коли вони їдять, вони говорять, що підтримують тим самим свої сили, щоб творити Добро. Яке Добро? Людина, закинута на цей пустинний острів, ні перед ким не несе відповідальності. І проте вона усвідомлює свою відповідальність за все, навіть за те, чого вона не хотіла, бо жити — значить робити вибір. Перед ким же вона відповідальна, коли бога немає, а громадську думку Сартр зневажає? Цю відповідальність пояснити не можна, вона абсурдна, але ми всі усвідомлюємо її.

Звідси тоскний страх (К’єркегорова тема). Цей страх підсилюється тим, що я існую серед собі подібних, також наділених свідомістю. Інших. Погляд інших оволодіває мною і перетворює мене на річ.

У нещодавній праці («Критика діалектичного розуму») Сартр досліджує взаємовідносини екзистенціалізму і марксизму. Вихований на ідеях буржуазного гуманізму, він дуже рано відчув потребу у філософії, «яка відірвала б його від мертвої культури буржуазії, що жила рештками свого минулого». Такою філософією, як йому здавалося, міг бути марксизм. «Ми були переконані, що марксизм дає єдино правильне пояснення історії і водночас що екзистенціалізм лишається єдиним конкретним підходом до реальності». На світанку його філософських роздумів йому здавалося, що обидва вчення доповнюють одне одне. Проте елементи конфлікту між ними лишалися. Марксизм — це детермінізм. Він учить, що думка кожної епохи зумовлена способом виробництва і розподілу.

Який же можна зробити висновок? Сартр не відкидає марксизм, але намагається відродити живу людину в рамках марксизму. Без живих і неповторних людей немає історії. Гегель уже зазначив, що протилежні посилання завжди абстрактні у порівнянні з висновком, котрий є конкретним. І Сартр значно ближчий до життя у своїй драматургії, ніж у своїй філософії.

Ця філософія наробила багато галасу, вона мала свій вплив. Але в цілому її не дуже зрозуміли. У народі екзистенціалістами називали дівчат і хлопців з довгим волоссям. По суті, екзистенціалізм — це філософія свободи, серйозна, глибока, блискуче викладена Сартром, але аж ніяк не ним вигадана. Вона походить, як уже зазначалося, від К’єркегора, Хайдеггера і Гуссерля. Що успішно здійснила група французьких письменників (у першу чергу Сартр і Сімона де Бовуар[285]), так це перенесення екзистенціалістської філософії у романи і п’єси, яким вона надала вагомості, тоді як п’єси і романи у свою чергу забезпечили екзистенціалізму вплив на уми сучасників, якого без цих художніх втілень він ніколи не зміг би досягнути.

Романи

Чи можна назвати «Нудоту» романом? Так, оскільки йдеться про вигадку, персонажів, створених автором, і уявне місто — Бувіль (який нагадує Гавр, де Сартр на той час викладав). Але це роман без подій. Це метафізичний щоденник Антуана Рокантена, відірваного від коріння інтелігента, який живе у номері готелю, пише, сам не знаючи навіщо, про життя якогось маркіза де Рольбона, спить, не кохаючи її, з хазяйкою кафе і нудьгує весь тиждень у тужливій самотності. Навколо нього — ні душі. Жителі Бувіля? Рокантен почуває себе дуже далеким від них.

Поряд з Рокантеном є лише один помітний персонаж — Самоук, у якому втілено ілюзію культури. Клерк у конторі судового виконавця, одержимий пристрастю до знання, вирішив прочитати в алфавітному порядку всі книжки, які є в муніципальній бібліотеці. Згадується Сартр-дитина, який читав словник Ларусса[286]. Безумовно, він дав