Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

Її око заплющилося.

— Ти хвора? — лише тоді я побачила плями засохлої крові в неї на спідниці. Побачила смертельно-блідий колір її шкіри.

— Давно вона так лежить?

Француз знизав плечима, наче вже бачив забагато таких, як Ліліан, щоб відчувати щось схоже на співчуття.

— Вона вже була тут, коли ми сідали кілька годин тому.

Її губи потріскались, очі запали.

— У кого-небудь є вода? — гукнула я. Кілька облич озирнулося на мене.

— Гадаєш, це тобі вагон-ресторан? — з жалістю промовив француз.

Я спробувала знову, гучніше:

— Хто-небудь має ковток води?

Я бачила, як люди перезираються між собою.

— Ця жінка життям ризикувала, щоб передавати інформацію до нашого міста. Якщо в кого-небудь є вода, будь ласка, лише кілька краплин.

Вагоном прокотився шепіт.

— Будь ласка! Заради любові Всевишнього!

А тоді за кілька хвилин я, на свій невимовний подив, побачила емальовану миску, яку передавали з рук у руки. Посудина на півдюйма була наповнена чимось схожим на дощову воду. Вигукнувши слова подяки, я м’яко підняла Ліліан голову і влила до її рота дорогоцінні краплини.

Француз миттю пожвавився.

— Треба, якщо можливо, виставити назовні чашки, миски, все, що є, поки йде дощ. Ніколи не знаєш, коли наступного разу нам дадуть поїсти та випити.

Ліліан болісно ковтнула. Я опустилася поряд, щоб вона могла притулитися до мене. З завиванням і металевим скреготом по коліях потяг рушив уперед, усе віддаляючись від міста.

Не знаю, як довго ми перебували в тому потязі. Він повільно рушив, зупиняючись часто й без видимих причин. Тримаючи в обіймах сонну Ліліан, я дивилася крізь шпарину в потрісканих дошках на те, як нескінченні колони військових, полонених і мирних мешканців рухаються моєю сплюндрованою країною. Дощ посилився, і люди, задоволено перешіптуючись, пускали по колу воду, що її назбирали по краплі. Мені було холодно, та все ж я раділа низькій температурі й дощу: я не уявляла собі, на яке пекло перетворився б цей вагон під час спеки, коли запахи стануть ще гіршими.

Минали довгі години, протягом яких ми з французом розмовляли. Я спитала про номерну дощечку на його шапці, червону смугу на його куртці, і він розповів мені, що потрапив сюди з ZAB — Zivilarbeiter Battaillon[69], в’язнів якого використовували на найтяжчих роботах. Їх відправляли на лінію фронту, де вони працювали під вогнем союзних військ. Він розповів про потяги, які бачив щотижня, набиті хлопчиками, жінками та юними дівчатами, що перетинали країну в напрямку Сомми, Еско й Арденн для рабської праці на німців. Сьогодні, казав він, нас буде розміщено в зруйнованих казармах, фабриках або школах евакуйованих міст. Він не знав, що чекає на нас далі: табір військовополонених чи трудовий батальйон.

— Вони тримають нас слабкими, морять голодом, щоб ми не намагалися втекти. Більшість тепер дякують Богові, що живі.

Він спитав, чи є в мене в сумці їжа, і був розчарований, коли я сказала, що немає. Почуваючись зобов’язаною дати йому хоча б щось, я подарувала йому хустинку, упаковану Елен. Він так дивився на свіжий випраний шматочок бавовни, наче в руках у нього була шовкова пряжа. Потім повернув.

— Залиш собі, — сказав, і його обличчя зробилося непроникним. — Знадобиться, коли піклуватимешся про свою подругу. Що вона накоїла?

Коли я розповіла про хоробрість Ліліан, про рятівний інформаційний канал, який вона налагодила в нашому містечку, він глянув на неї по-новому, вже не як на тіло, а як на людину. Я розповіла, що шукаю новини про чоловіка і що того відіслали до Арденн. Обличчя француза було похмуре.

— Я провів там кілька тижнів. Ти знаєш, що там був спалах тифу? Я молитимусь, щоб твій чоловік вижив.

Зусиллям волі я придушила страх, що підкотив до горла.

— Де решта вашого батальйону? — спитала я, намагаючись змінити тему.

Потяг уповільнив хід, і ми проминули ще одну колону понурих в’язнів. Жоден з них не глянув на потяг — наче занадто соромилися свого вимушеного рабства. Я пильно роздивлялася кожне обличчя, боячись, що Едуард міг опинитися серед них.

А за мить він промовив:

— Я єдиний, хто залишився в живих.

За кілька годин після заходу сонця ми в’їхали на під’їзну колію. Брама з гучним звуком відчинилась, і німці криками наказали нам виходити. Стискаючи в руках емальовані миски, люди втомлено підіймалися з підлоги і пробиралися вздовж занедбаної колії. Поруч вишикувалися німецькі піхотинці, які тицяли в нас зброєю, заганяючи в ряд. Я відчувала, що мене женуть, мов худобину, — наче я вже не була людською істотою. Пригадалася відчайдушна спроба втечі молодого в’язня в Сент-Перонні, і я раптом відчула, що могло штовхнути його на цей крок, попри усвідомлення майже повної його приреченості.

Я притискала до себе Ліліан, підтримуючи її під руки. Вона йшла повільно, надто повільно. Ззаду до нас підійшов німець і штурхнув її.

— Облиште її! — запротестувала я, а він замахнувся прикладом і вдарив мене по голові, так що я вмить опинилася на землі. Чиїсь руки підняли мене, а тоді я знов рушила далі. Удар оглушив мене, перед очима все розпливалося. Коли я приклала руку до скроні, вона стала липкою від крові.

Нас привели до будівлі величезної старої фабрики. Підлога була всипана битим склом, і пронизливий нічний вітер зі свистом вривався крізь вікна. Ми чули грім важкої артилерії, що лунав удалині, і навіть бачили де-не-де спалахи вибухів. Я визирала назовні, намагаючись зрозуміти, де ми, але навколишня місцевість була схована від очей густою завісою ночі.

— Сюди, — промовив голос, і поміж нами виринув француз. Підтримуючи, від повів нас обох до кутка. — Дивіться, ось і їжа.

Інші в’язні розливали суп з двох величезних посудин на довгому столі. Востаннє я їла рано-вранці. І хоча суп виглядав водянистим і в ньому плавало щось незрозумілої форми, мій шлунок стиснувся в передчутті їжі. Француз наповнив свою емальовану миску і чашку, яку поклала мені в сумку Елен. Узявши три шматочки хліба, ми сіли в кутку і взялися до їжі, час від часу даючи ковтнути Ліліан (її пальці на одній руці були зламані, тож вона ними не володіла) і витираючи пальцями останні краплі з тарілки.

— Їжа буває не завжди. Мабуть, нам починає щастити більше, — промовив француз, але без особливої впевненості. Він зник біля столу з чанами, де вже збирався натовп, сподіваючись на добавку, і я