Читати книгу - "Пентаграма"

Бармен поставив музику. У напівтемряві неголосно зазвучала композиція групи «Глюцифер»:

«I got a war, baby, I got a war with you!»

Він не прийде. Харрі не прийде. Що б це могло означати? Адже, чорт забирай, це не з його вини!

О пів на шосту двері бару відчинилися.

Рогер із надією підвів погляд і побачив чоловіка в шкіряній куртці. Той дивився на нього.

Рогер похитав головою.

Чоловік кинув погляд навкруги. Провів долонею по шиї й вийшов.

Першою думкою Рогера було побігти вслід. Запитати, що означає цей жест рукою? Що операцію завершено? Чи що Томасу… Задзеленчав мобільний телефон. Він відповів.

– No-show?[29] – поцікавився голос.

Це був голос не того чоловіка в шкіряній куртці, і точно вже не Харрі, але щось у нім було знайоме.

– Що мені робити? – тихо запитав Рогер.

– Пробудеш там до восьмої, – відповів голос, – і подзвониш на потрібний номер, якщо він з’явиться.

– А Томас?…

– Із твоїм молодшим братом нічого не станеться, поки ти робиш те, що ми тобі говоримо. І нікому ні слова.

– Зрозуміло. Я…

– Вдало посидіти, Єндеме.

Рогер засунув телефон у кишеню і поринув у пивний келих. Коли він виринув, аби перевести дихання, була вже восьма – минули дві з половиною години.

– Ну, що я говорила?

Рогер обернувся. Вона стояла прямо за спиною, жестом гукаючи бармена. Той знехотя почав підводитися зі стільця.

– А хто це «інші»? – запитав Рогер.

– Які «інші»?

– Ви сказали, що замість тих, кого дійсно чекаєш, приходять інші.

– Ті, кого доводиться брати, та ще і з вдячністю, милий. Такі, як ти або я.

Рогер розвернувся до неї. Як вона це говорила… Без манірності, без драми, з посмішкою безвиході. Він відчув щось особливе. Якусь спорідненість. Тепер він розгледів її очі, губи. Звичайно, вона красива.

– Це вас так чоловік побив? – запитав він.

Вона підвела голову і, виставивши вперед підборіддя, подивилась, як бармен наливає пиво.

– А ось це не ваша справа, юначе, – відрізала вона.

Рогер на мить заплющив очі. Який дивний день. Один із найбільш дивних у його житті. Чи варто припиняти дивні речі?

– Може стати і моєю, – сказав він.

Вона обернулась і пильно на нього поглянула.

Він кивнув на її столик:

– Судячи з розмірів вашої сумки, вже колишній чоловік. Якщо вам сьогодні потрібна смуга для аварійної посадки, у мене велика квартира, і знайдеться навіть зайва спальня.

– Он як? – Її інтонація була скоріше заперечливою, але вираз обличчя змінився. Тепер у нім з’явилося якесь запитання, навіть цікавість.

– Квартира несподівано збільшилася цієї зими, – сказав він. – З вашого дозволу я ще посиджу тут і, якщо ви готові скласти мені компанію, із задоволенням заплачу за ваше пиво.

– Дійсно, – мовила вона. – Чом би нам не почекати разом?

– Чоловіка, який так і не прийде?

Її сміх вийшов сумним, проте вона все-таки зуміла засміятись.

Свен сидів на стільці й дивився з вікна на вулицю.

– Може, тобі все-таки краще було б сходити? – запитав він. – Може, у журналіста це випадково вирвалося?

– Не знаю… – Харрі лежав на канапі й вивчав завитки сигаретного диму, які здіймалися до стелі. – Думаю, що він, скоріше, несвідомо попередив мене про небезпеку.

– Одне те, що ти описав Волера як офіцера, який вів розслідування, а журналіст назвав його інспектором, зовсім не означає, що журналіст знає, що це Волер. Він міг і вгадати.

– Може, і випадковість, а може, спеціально хотів попередити мене, знаючи, що його прослуховують.

– Ти параноїк, Харрі.

– Імовірно, але це не означає…

– …що тебе не шукають. Говорив уже. Ти міг би подзвонити іншим журналістам…

– Я нікому не вірю. Крім того, думаю, нам не варто більше дзвонити з цього телефону. Мені взагалі здається, його треба вимкнути.

– Волер же не може знати, з якого телефону ти дзвониш.

Зелений сигнал «Ерікссона» згас, і Харрі засунув його в кишеню піджака.

– Ти, Сівертсене, очевидно, погано знаєш, що Том Волер може і чого не може, – похмуро сказав він. – Ми з моїм другом-таксистом домовилися, що між п’ятою і шостою він подзвонить мені з телефону-автомата. Ти чув дзвінок?

– Ні.

– Значить, вони вже знають про телефон. Він наближається.

Свен голосно зітхнув:

– Харрі, тобі вже говорили, що ти ввесь час повторюєшся? І мене дивує, що ти не особливо-то надриваєшся, щоб визволити нас із цієї колотнечі.

Харрі пустив під стелю густе кільце сизого диму.

– У мене навіть виникло таке відчуття, ніби ти хочеш, аби нас знайшли, а все інше  – видимість, – зітхнув Свен. – Тобто ми з біса добре ховаємося, а він – ти в цьому впевнений – ухитриться і знайде нас.

– Цікава версія, – пробурмотів Харрі.

– Експерт із «Норске Мьоллер» підтвердив твою здогадку, – сказала Беата, жестом виставляючи Бйорна Гольма з кабінету.

З шуму на задньому фоні вона зрозуміла, що Харрі говорить з телефону-автомата.

– Спасибі за допомогу, – відповів він. – Якраз те, що мені було треба.

– Справді?

– Сподіваюся.

– Харрі, я щойно дзвонила Олауг Сівертсен. Їй дуже зле.

– Гм…

– Не лише через сина. Вона боїться за свою квартирантку, яка від’їжджала на вихідні за місто й досі не повернулася. Я не знаю, що їй сказати.

– Що скоро все закінчиться.

– Обіцяєш?

Сміх Харрі прозвучав сухо, як кулеметна черга.

– Це якраз я тобі можу обіцяти, – сказав він.

Клацнув сигнал внутрішнього зв’язку.

– До вас відвідувач, – прогугнявив голос чергового.

На годиннику минула четверта, а значить, на чергуванні мала бути жінка зі служби охорони. Беата помітила, що хто б не був на посту, всі вони з часом починають говорити в ніс.

Вона натиснула кнопку на старенькому селекторі:

– Нехай трохи почекають, я зайнята.

– Так, але…

Беата вимкнула внутрішній зв’язок:

– Метушня!

На тому кінці було чутно дихання Харрі, ось під’їхав автомобіль, вимкнули мотор. Тут Беата помітила, що світло в кімнаті стало падати якось інакше.

– Мені пора, – мовив Харрі. – Треба поквапитися. Може, пізніше передзвоню. Якщо все піде, як я думав. Добре? Беато?

Вона поклала трубку. Її погляд був прикутий до дверей у кабінет.

– Ну? – сказав Том Волер. – Хіба ти не говориш хорошим друзям «до побачення»?

– Хіба на вході тобі не сказали почекати?

– Сказали.

Том Волер зачинив двері й потягнув за шнур, закриваючи жалюзі на вікні. Пройшов по кабінету, став поряд із кріслом і подивився на стіл.

– Що це? – запитав він, вказуючи на дві скляні пластини, притиснуті одна до одної.

У Беати почастішало дихання.

– Якщо вірити лабораторії – сім’я, – стараючись говорити байдуже, відповіла вона.