Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Це було все, чого він од неї хотів. Був готовий убити або вмерти. Але тут проти нього виступили інші сили: коли він з'явився вдома, його спішно викликали на радмаканід — родинну раду.

На той час скандал досяг небезпечних розмірів. Батько й дядьки отримали анонімні листи; навіть дідусевому братові — Верховному Жерцю Авалеї надіслали анонімного листа на Благословенний Острів, і той прибув у Сінидре до краю розлючений. Отож усі, кого Мирос найбільше любив і поважав, зібралися в просторій вітальні з полірованою дерев'яною підлогою, з високою арфою в кутку, з вікнами на улюблений мамин сад витких рослин. Вони позатуляли ті вікна фіранками і запалили лише одну лампу, бо жрець любив, щоб його оточували сутінки. Миросова мати теж була там — сиділа, мнучи спідницю тонкими руками; були мамині брати — четверо дядьків, всі успішні та вольові; була мамина сестра, його тітка, яка, здавалося, дивилася на нього з деяким співчуттям; був також батько, троє Миросових братів і одна старша сестра. За олондрійською традицією на радмаканіді головував не батько, а дядьки по матері, бо Мирос належав до їхнього Дому і мав успадкувати материн рід. Головним серед них, найстаршим і найвпливовішим був Верховний Жрець. Мирос сумирно сидів перед ними, поки в обличчя йому жбурляли звинуваченнями, неначе ударами, і спостерігав за своїми братами, як ті похмуро розглядають власні черевики. Йому запропонували вибір: піти на службу до дядька Орема або піти до війська. Він обрав військо, навіть незважаючи на те, що воякам було заборонено брати участь в поєдинках. — Хочу, аби мене запроторили якнайдалі, — ридав він пізніше біля матері. — У Лелевай, в країну Броджіар…

Та спершу треба було пройти вишкіл у Сінидре, і він, на біду, не зміг стриматися, аби не написати баронесі. У відповідь отримав коротку, стриману записку, в якій вона заборонила писати їй чи з'являтися в Ур-Мелінеї; з цього він зробив висновок, що їй погрожують. Був упевнений, що це його родина попередила її, змусила так відповісти. Він написав їй знову; в своїй черговій записці вона присягалася, що діяла з власної волі. Тоді для нього настав страшний період пияцтва, бійок і азартних ігор, за що його таки витурили з війська.

Потім настав рік сливе суїцидального розпачу. Він пив просто в ліжку, цілими днями спав. Та, зрештою, його покликали ліси, і коні, і старі друзі, й інші юнаки, безтурботні, прості та легковажні. Він полював у Келевейні, роблячи виїзди все ближче й ближче до Бровінгу. Мріяв зустріти її в лісі. Але така його поведінка не залишилася без уваги: вдруге скликано радмаканід і наказано провинному приєднатися до дядька на Острові.

Якимось чином вона про це дізналася. І написала йому листа, одного-єдиного. Це був короткий лист, проте промовляв її власним голосом; Мирос постійно носив його з собою. Писала, що радіє його від'їзду; що їй бракує його; що в Бровінгу більше не влаштовують полювань. Писала, що якийсь час хворіла, але вже одужує. Той лист здійняв у його душі цілу бурю жаги, захвату й горя; і в цьому-от стані він почвалав напиватися по усіх шинках Сінидре. Там-то він і вибив око чоловікові, який дражнив його, називаючи баларином. Тільки дядькова впливовість порятувала його від в'язниці.

— Ти навіть не уявляєш, яка вона… — продовжував Мирос хрипким голосом. — Вже одне те, що вона хворіла… Вона не така, як я. Мої брати сміються з мене, кажуть, що вона занадто витончена для мене, що я не рівня такій жінці. Можливо, вони мають рацію. Але я вірю, що вона кохала… кохає мене. Може, вона через мене захворіла! Як я вже казав, вона зовсім не схожа на мене, її почуття тонші, бурхливіші, вона нічого не забуває, вона ніколи не зможе забути свого страждання… А от я… я зліплений з грубого матеріалу. Я розповів тобі про своє нещастя, але оминув, не сказав нічого про всі свої ночі за столами для гри в лондо, про те, як міг вранці заприсягтися, що заподію собі смерть, а ввечері виспівувати ванаделі й реготатися де-небудь у таверні. Я непостійний… думаю, моїм почуттям не властива справжня глибина… А от її почуття! Та вона варта сотні, тисячі таких, як я. Як не дивно, але це єдиний пункт, щодо якого ми всі — мої брати, мої дядьки, я сам — доходимо згоди.

Його рука спочивала на ковдрі. І тонка усмішка торкнулася його вуст. Світло згасало, сонце занурювалося в пустелю. На деякий час запала мовчанка, а відтак він заспівав, дуже тихенько, кілька рядків з жартівливої пісеньки, яку я вже чув у Бейні:

Я чув, як ця пісенька лунала з кав’ярень, як її там горлали, збиваючись на непристойний регіт і брязкаючи в такт столовим начинням. Але Мирос співав її легко, ніжно, печальним тремким голосом, який, зрештою, зірвався і потонув у проваллі ночі.

Скінчивши спів, подивився на мене.

— Більше ніколи не полюватиму. Навіть якщо виживу. Буду боротися за Авалею з усіх своїх сил, як ніколи раніше не боровся. Люди кажуть, що принц увійшов у змову проти свого батька Телкана. Дехто навіть каже, що він потай готує армію.

Я спробував зупинити той монолог, поклавши долоню йому на чоло, але він відштовхнув мою руку.

— Сподіваюся, це правда. Сподіваюся, що виживу. Приєднаюся до нього. Помщуся за Нічний Ярмарок. Якщо мені не судилося більше побачити Айлін, я намагатимусь стати таким, яким мав би бути поряд з нею. Тим, хто ніколи не забуває. Хто береже вірність.

Далі його слова стали плутатися, він почав марити. Я спробував охолодити йому лице клаптями вологого штофу, але зотліла тканина заплуталася