Читати книгу - "Списоносці"

— Слухай, сину, я хочу доручити тобі одне важливе й важке завдання.

— Слухаю, пане полковник…

Я докладно ознайомив його з наказом про організацію добровільних загонів, потім розтлумачив потребу в моральній підготовці громадськості перед проведенням цієї операції. Нам треба довести, що чехи переслідують угорську меншість. Не просто теревенити про це, а підтвердити фактами, бо тільки тоді існування добровільних загонів матиме підставу.

— Але дозвольте, пане полковник, — зауважив Немештабокі. — Поки що в нас немає ніяких фактів про переслідування угорців на території Чехословаччини. За повідомленнями…

— Кажеш, угорську меншість там не переслідують?

— Ні. Принаймні мені про це невідомо…

— Розумію, сину. Але зарубай собі на носі, що коли уряд офіціально заявляє про утиски і переслідування угорців у Чехословаччині, то воно, мабуть, так і є…

— Ага, тоді воно, справді, так і є, — погодився Немештабокі, широко посміхаючись.

— Ну, годі жартувати, — промовив я серйозно. — Перш ніж приступити до виконання завдання, треба обміркувати деякі принципові питання.

— Слухаюсь, пане полковник…

— Ти визнаєш безглуздість Тріанонського миру?

— Визнаю.

— І те, що всі відібрані території є невід'ємною частиною святої корони[18]?

— Так.

— Як ти думаєш, чехи добровільно відмовляться од Фелвідеку[19]?

— На мою думку, ні в якому разі,

— Повинні ми ним заволодіти?

— Обов'язково.

— Будь-якою ціною?

— Безумовно.

— Як ти вважаєш, можна досягти цієї мети?

— Мета виправдовує засоби.

— Ти тямущий хлопець, а це для нас важливо.

Немештабокі посерйознішав.

— Пане полковник… мені хотілося б поставити вам запитання. Це так, між іншим, якщо дозволите.

— Закури і можеш запитувати.

Лейтенант шанобливо почекав, доки я закурив, а потім спитав:

— Що буде, коли самі угорці, які живуть на згаданих територіях, не захочуть приєднатись до нас?

Я вражено глянув на нього.

— Звідки в тебе таке припущення? — спитав я здивовано.

— Дозвольте доповісти, що це не моє припущення: сьогодні, з вашого дозволу, я написав доповідну на ім'я начальника генштабу про настрої угорців у Словаччині. Там вказано про деякі дивні справи. Наші агенти, на мою думку, ще й прикрашають становище.

— Про що ж доповідають агенти? — спитав я з цікавістю.

— Між іншим, про те, що симпатії робітників у Фелвідеку не на нашому боці.

— А ти, сину, кажи конкретніше.

— Багато робітників — члени комуністичної партії або належать до профспілки. Взагалі подейкують, що чеська демократія дає для робітників більше свободи, ніж режим Хорті. Повторюю, я висловлюю не свою думку. Мабуть, комуністи агітують угорців за те, щоб вони залишились у Чехословаччині, бо тут, мовляв, можна мати свої організації, а в Угорщині робітникам заборонено організовуватись.

— І про це ти написав у доповідній? — спитав я.

— Слово в слово.

— Це ти дав маху. Доповідну треба негайно переробити. Так її надсилати не можна.

— Як накажете, пане полковник.

— Саме тому нам і важливо повернути Фелвідек. Треба покласти край червоному ельдорадо. Надто воно небезпечне для нас. Та, зрештою, йдеться не про робітників. Нас цікавить думка не робітників, а тих, хто любить свою батьківщину. Я знаю, що робітникам байдуже, де жити, та мені неоднаково.

— Пан полковник має у Фелвідеку?..

— Мої маєтки розташовані в Трансільванії, але справа не в цьому. Фелвідек буде наш, і край. Словом, тобі треба перейти кордон, підняти списоносців і якнайшвидше влаштувати операцію по «переслідуванню» угорців. Деталі опрацюй сам. Необхідно діяти так, щоб «переслідувані» переходили до нас, а ми, з свого боку, влаштовуватимемо їм належну зустріч.

— Завдання зрозуміле, пане полковник.

Не минуло й місяця, як моральна підготовка почалась. Щодня кордон переходили угорці, яких «переслідували і тероризували» «чеські націоналісти». Були серед них студенти, вчителі, селяни і робітники. Журналісти складали галасливі інформації про окремі випадки «переслідування», гарячково працювали фоторепортери. Раз по раз я зустрічав «утікача», який виступав серед студентів і в різних молодіжних організаціях, змальовуючи похмурими фарбами злиденне життя угорської меншості в Чехословаччині.

Немештабокі виконав завдання сумлінно. Його списоносці під личиною чеських або словацьких націоналістів нападали на поодиноких угорців, і це викликало заворушення. Завзяті угорські націоналісти теж не сиділи склавши руки і відповідали на інсценовані знущання з боку «чеських націоналістів» активними діями. Відбувались щоденні вуличні бійки. Становище було напружене. Преса обох країн зчинила галас. У газетах з'явилися спростування, почалась гарячкова діяльність по створенню різних комітетів серед чехів, словаків, а також угорців.

Звичайно, націоналістично настроєна молодь Угорщини не могла байдуже спостерігати таке «варварство» щодо своїх одноплемінників. Гаслом «Захистіть братів і сестер!», кинутим у середовище інтелігенції та студентів, ми підлили масла в огонь.

Одного разу Титус на засіданні правління фашистської молодіжної організації конфіденціально заявив, що він має відомості про створення «Гвардії голодранців»[20].

«Гвардія голодранців» — ти, мабуть, читав про неї багато — була створена одразу після придушення революції. До неї вступала молодь, не знаючи, що організацією керуємо ми, списоносці.

Наступні роки не принесли нам, списоносцям, нічого цікавого, тому про цей період я не писатиму. Боротьба стала відкритою. Ти знаєш, що до літа сорок четвертого року я був на дипломатичній роботі в Берліні, Берні і Стокгольмі. Події цих років я вже описав у своїх мемуарах, які вислав тобі.