Читати книгу - "Проклята наречена і таємниці Пагорбів, Олена Гриб"

Погляд заметався навколо, шукаючи шляхи порятунку.

Сховатися ще глибше і сподіватися, що Великий відведе вбивці очі? Ні, ліміт везіння на сьогодні повністю вичерпано, не варто вимагати неможливого від пані Удачі.

Зайти у вестибюль і взяти зброю охоронця? Знати б іще, чи заряджена вона і як нею користуватися…

Бігти до флігеля, де напевно спить хлопчина-телеграфіст, вікна заґратовано і можна надійно забарикадуватися зсередини? В інший час це був би оптимальний варіант, але Айріс розуміла: у нинішньому стані вона ледве ходить, і переслідувач наздожене її за десяток кроків від ґанку.

А якщо… Ні, не спрацює! Невелика садова лопата, залишена садівником поміж діжок, надто легка, такою розлютиш, а не оглушиш.

Віддалік валявся ломик, проте вбивця вже повертався і звук кроків наближався надто швидко. Айріс підвелася, притулилася спиною до стіни для більшої стійкості. Міцно стиснула короткий держак, приготувалася бити щосили.

Серце вискакувало з грудей, долоні спітніли і здавалися чужими. Крок, крок, крок… Пісок шелестів під ногами бандита, листя торкалося його одягу, і кожен шурхіт бив по нервах.

Поруч. Зовсім поруч! Ще мить – і з-за рогу з’явиться тінь!

«Сім, шість, п’ять, чотири…» – але розрахунки підвели.

Доріжка залишилася порожньою, навіть коли рахунок дійшов до нуля.

«Тихо… Чому стало так тихо?» – У Айріс затекли пальці, і вона повільно послабила хватку, боячись, що у вирішальний момент не впорається з власним тілом.

Вдих – видих, вдих… Що ж там відбувається? Навіть птахи замовкли… Вбивця щось почув і чекає зручного моменту для нападу?

І його напарник вже мав зрозуміти, що під ковдрою, яка залишилася на малиннику, немає кого добивати. Тим двом треба обшукати все довкола! Жертва бачила їхні обличчя, якщо не поспішать, то завтра красуватимуться у всіх газетах!

Айріс не витримала. Затамувала подих і обережно визирнула за ріг.

– О, Великий! – прошепотіла, не виявивши на залитій місячним світлом доріжці ні душі, і відразу ж притиснула руку до рота. – Тьху! – Чужа кров, що залишилася на губах після укусу, потрапила на язик, і її мерзенний присмак спричинив нудоту. – Тьху!

Лопата впала, брязнула об камінь. Гучний звук пролунав садом, але нічого не сталося, хіба що шмигнула геть налякана жаба.

Айріс знесилено сповзла по стіні й притулилася щокою до товстого сухого моху, що виглядав із кожної щілини. Коїлося щось дивне. Зі світом навколо? Чи з нею самою?

Позаду ледве чутно грюкнули двері.

Айріс різко повернула голову, і перед очима все попливло. Одне не викликало сумнівів: там була людина. Висока темна постать шмигнула в тінь так швидко і беззвучно, що погляд не встиг вловити деталі. Як привид, чесне слово…

– О-хо-хох, і як я примудрилася заснути поряд із вами, зальотниками? – пробурчала Ем Мі, прокинувшись. – Повік же не забудете…

Айріс здригнулася всім тілом і лише зараз відчула, як нестерпно болить поранене плече, і розпухло коліно, і ниють зуби, а кожен вдих не відрізняється від тортур, бо до живота і ребер не можна навіть доторкнутися.

Тим часом покоївка з жартами і примовками розбуркала охоронців.

– А де карти? – здивувався один із них. – Нова колода була, при вас відкривав!

Потім на порозі з’явилася Айріс, і побутові дрібниці відійшли на задній план.

– Пані наречена! – ахнула трійця одноголосно. – Що трапилося?!

– Не знаю, – і це була чиста правда.

***

– Жодних лікарів, – категорично заявив Старий Сем, який зазвичай жив у будиночку за садом, але сьогодні заночував у флігелі і почув крики та голосіння на першому поверсі. – Від подряпин та синців ще ніхто не вмирав.

До цього покоївка охарактеризувала стан постраждалої як «при смерті», охоронці – «страшно дивитися, і служителя Великого не дочекається», тож альтернативний погляд на ситуацію припав Айріс до душі.

– Не довіряєте медицині? – Вона сиділа на власному ліжку, намагалася непомітно перевірити, чи не хитаються зуби, і з жахом уявляла, як вони випадають один за одним.

– Пігулкам не довіряю і чутки знаю. Не люблять вас ті, хто за Джі Ліна кому хочеш горлянку порве, а тут і гріх брати не треба – саме складеться. Лікар помилиться, чи асистент, чи аптекар, чи помічник, чи кур’єр, чи стороння людина долю підштовхне. Порошки всі однакові, а потім шукай вітра в полі.

– І ви?..

Старий взяв мокру ганчірку, якою покоївка збиралася витерти з вікна чужу кров, і кинув на підвіконня, прикриваючи темні плями.

– Міцно ви його… – промовив, виглядаючи вниз. – А що я? Як на мене, змії голову рубати треба, а не лусочки відривати. Ваша смерть відстрочить проблему, тож у чому сенс? У короля багата фантазія. Не буде вас – з’явиться хтось інший. Джі Лін ніколи не опустився б так низько, як Фабіан. Він був би добрим правителем… Що таке? Своїх поглядів я не соромлюсь і не боюся. У моїх літах і смерть не страшна, не те що якийсь король… Я пережив трьох. Усі догралися хто до кулі в голову, хто до отрути у вині, хто до перерізаної горлянки. І нинішній чує, що недовго лишилося шикувати, от і крутиться як на сковорідці, поспішає напакостити якнайбільше. Ну все, час.