Читати книгу - "Щаслива суперниця"

У кожному разі належало поквапитися, і я вирушив до Ліон-ла-Форт, королівського мисливського замку за двадцять миль від Руана.

Добиратися туди довелося під дощем, який не припинявся, дорога петляла серед могутніх дубів і лощин, порослих папороттю. Ліон-ла-Форт виявився не замком, яким він мені уявлявся, а звичайним міцним дерев’яним будинком, причому, вочевидь не пристосованим, щоб прийняти всіх, хто з’їхався туди, коли стало відомо, що король на смертному одрі. У приворітні, під накриттями стаєнь, та й навколо розведених на просторому подвір’ї вогнищ юрмилася величезна кількість людей усіх звань і станів. Уже смеркло, коли я кинув слузі повід коня та йшов по розкислій від дощу землі й мене проводжала безліч поглядів з-під намоклих каптурів. Хтось промовив:

— Прибув граф Норфолк, зять короля. Невже в Англії вже знають про те, що трапилося?

У Англії про це не знали. Але тої миті це не змусило мене замислитися. Мене провели в опочивальню. Важке повітря було просочене нудотними випарами, Генріх Боклерк лежав на широкому ложі під білими кожухами, й важко було впізнати в цьому вмить висохлому, жовтому, як осінній листок, чоловікові з запалими очима грізного владику Англії, Нормандії та Уельсу.

Слуга тільки-но забрав таз із кривавим блювотинням. Генріх відкинувся на подушки, погляд його блукав, ні на кому не зупиняючись.

У опочивальні були всі вищі вельможі й побічні сини монарха. Над королем застиг із розп’яттям у руці єпископ Хагон Руанский, насилу приховуючи бридливість, незважаючи на те, що він давав останнє напуття вмираючому. До мене долинули його неголосні слова:

— In manys tuas Domine…[34]

Король безгучно ворушив губами, й незрозуміло було, чи повторює він молитву, а чи душа його вже блукає в невідомих краях.

Роберт Глочестер узяв мене під руку.

— Добре, що ви приїхали, Едгаре. Необхідно, щоб тут було якнайбільше своїх, коли король виявить останню волю й назве спадкоємця престолу.

Він назвав мене «своїм», хоча я ніколи не був його людиною. Щоправда, ми й не ворогували. І з того, як він тримався, я зрозумів, що Глочестер ще нічого не знає про загибель сестри.

Нарешті король зупинив каламутний погляд на мені.

— Норфолк… А Бертрада?

Він дивився вже не на мене, а на щось за моєю спиною. Я озирнувся — на стіні з колод над дверима висів темно-золотавий гобелен, колись витканий моєю дружиною. Я повернувся до короля, усвідомлюючи, що зараз не зважуся нічого сказати, — і побачив Гуго Бігода. У гаптованій гербами Англії та Нормандії котті він стояв у головах королівського ложа. Погляд його не виражав нічого.

Король застогнав. Погляд його не відривався від гобелена. Навколо очей залягли кола — тінь смерті.

— Господи, — простогнав Генріх, — змилуйся наді мною! Пам’ятай страждання людини, а не діяння… які…

Він стис зуби, піт струменів по його обличчі, рясно змочував сиве, миттю поріділе волосся. Раптом почався новий напад кривавої блювоти.

Єпископ відступив, і біля Генріха залишилися тільки лікарі. Глочестер відвів мене в куток.

— Король не сказав головного. Не назвав спадкоємця корони.

— Але Матильда?

— До дідька Матильду. Коли їй повідомили, що батькові стало зле, вона захопила Аржантен і Домфрон. І це при тім, що вагітна й знать склала їй три присяги одну за одною. Присягаюся шпорами святого Георгія, якби Генріх був у силі, він би негайно почав військові дії проти неї та Жоффруа. За таких обставин про Матильду не може бути й мови.

І це говорив найвірніший її прихильник! Очевидно, Глочестер щось намислив. Король знову застогнав, скинув важкі кожухи й поскаржився на задуху. Роберт відразу звелів усім вийти з опочивальні й відчинити вікна. Бігод узявся знімати важкі віконниці, решта рушили до дверей. Перебувати в цьому сморідному покої поруч із вмираючим було нестерпно, і я помітив, що єпископ Руанський поквапився полишити його серед перших.

Коли я також рушив до дверей, мене затримав владний вигук Роберта:

— Залишіться, графе Норфолк!

Я озирнувся. Роберт стояв біля батькового ложа, а Бігод біля відчиненого вікна. На мить мені здалося, що зараз ітиметься про Бертраду, але Роберт заговорив про інше:

— Ви навчені грамоти, Норфолк. Тому будьте люб’язні, візьміть перо й напишіть три імені: Теобальд, Матильда й Роберт. Авжеж, саме Роберт, робіть що вам кажуть. І нехай король відзначить того, кому має намір передати владу.

Он воно що! Роберт сподівався, що Генріх у останню мить згадає про улюбленого сина й за старою нормандською традицією призначить спадкоємцем його, незаконнонародженого.

Я виконав те, що було звелено, але не поспішав віддавати сувій. Я ні на мить не забував, що тут перебуває Бігод, і раз Роберт дозволив новоявленому стюардові залишитися, значить, між ними особливо довірчі стосунки. Тоді високошляхетному бастардові має бути відомо про загибель сестри.

— Одну хвилину, мілорде. Насамперед я хочу, щоб ви знали, що моя дружина померла.

Роберт здивовано глянув на мене. Потім бездумно перевів погляд на гобелен над дверима.

— Берт? Умерла? Впокой, Господи… Але