Читати книгу - "Скляне прокляття"

— І я теж, — і собі промовив Макс, пригадавши, як Уїлсон мало не відрядив його на загибель у храмі. Утрьох ми матимемо набагато більше шансів.

Гумбольдт кивнув.

— Ну, гаразд. Беріть коней, зброю, і рушайте. Гадаю, що він не встиг утекти надто далеко. І бережіть себе.

— Будьте певні, — усміхаючись, відповів Макс. — Ми впораємося. А ви подбайте про хлопця. А, до речі, де наш Оскар?

Гумбольдт розгублено обернувся.

Його син зник.

Зрозумівши, що батько й усі інші вирушають до скельного мосту, Оскар повернувся назад. Усі були так заклопотані, що ніхто не помітив його зникнення. Чому він це зробив, хлопець і сам не міг би пояснити. Просто відчув, що так буде правильніше. Юнака кликав голос, надто владний, щоб на нього не зважати.

Місце, де стояв храм, було повністю вкрите зеленими кристалічними брилами. На їхніх блискучих гранях виблискували краплі дощу й час від часу виникали дивні візерунки з мерехтливого світла і тіней. Раз у раз склоподібні моноліти, обеліски й колони тріскалися, розколювалися і знову починали виростати аж до неба. Щоразу вони ставали вищими та масивнішими за попередні. Земля гула й здригалася під ногами, а повітря було сповнене звуків чужого життя.

Тут йому й самому схотілося заспівати. Тіло вібрувало, наче натягнута струна. У голові паморочилося, він ледве відчував власні руки й ноги. Хлопцеві здавалося, що він перетворився на білу, сповнену світлом хмаринку, яка легко ширяє у високості. Не залишилось ані звичайних слів, ані страху — лише звуки й образи, видіння з чужих світів і безмежна безодня між ними. Він відчував присутність істоти, яка прагнула гармонії та єдності. Вона шукала близькості, ба навіть більше — їй кортіло повністю злитися з ним. Тисячу років провела вона в цілковитому всамітненні, одержима тільки однією думкою — ніколи більше не залишатися на самоті. Вона прибули з неймовірно далеких світів і чекала на цей момент нескінченно довго.

— Вітаю тебе, Оскаре!

Голос прозвучав набагато виразніше, ніж раніше. Це був саме той голос, який колись врятував його від гієнових собак.

— Нарешті ти знайшов шлях до мене. Чому ти йшов так довго?

— Я не міг просто так усе кинути, — відповів Оскар. — Я зв’язаний, бо маю родину, друзів.

— Родина! — Істота видала кілька звуків позаземної краси. — Як чудово це звучить! Той, хто має родину, ніколи не буває самотнім.

— Так, це правда. Але родина створює і проблеми. Ти не можеш робити все, що тобі хочеться. Існують неписані закони та правила, і їх доводиться враховувати. Якщо ти їх порушиш, то завдаси болю іншим.

— Ти маєш слушність. Нелегкий тягар. Проте віднині тобі більше не доведеться про це думати. Тепер я — твоя родина, і ти не можеш зраджувати мене.

Оскар підійшов до найвищого зеленого моноліту й поклав на нього руку. Незважаючи на те що склоподібна речовина здавалася надзвичайно твердою, рука по лікоть занурилася всередину.

— Відчуваєш єдність?

Оскар кивнув. Йому раптом здалося, що він з усіх боків оточений людьми. У багатьох була темна шкіра, та на зріст усі були невисокими. Принаймні, не вищими за нього самого. Всі вони були вдягнені у строкаті штани й сорочки, а їхні голови захищали гостроверхі капелюшки, що нагадували дитячі ковпачки. Люди обступили хлопця, простягали до нього руки, дивлячись на юнака з гострою цікавістю.

«Мабуть, це люди теллем, — подумав Оскар. — Народ, який колись доправив метеорит із Сахари на вершину столової гори. Які вони славні — як лагідні й добре виховані діти!»

Тільки зараз він помітив, що серед темношкірих траплялися й білі люди. Гордовиті, високі на зріст чоловіки й жінки у світлому одязі. В руках у них були книги, вони жваво перемовлялися між собою. Оскар упізнав панотця-місіонера, і той схвально кивнув йому.

Його увагу привернув іще один чоловік. Майже чорне від засмаги обличчя, пісочного кольору сорочка і штани з величезною кількістю кишень. На голові крислатий капелюх, на носі — окуляри, за якими виблискують розумні, сповнені цікавості очі. Саме такий вигляд мав етнограф Рихард Беллхайм до свого перетворення. Він тільки зовні скидався на того холодного й неприступного пана, якого Оскар бачив у Берліні. Помітивши юнака, він широко розкинув руки:

— Іди до нас! Стань одним із нас!

Трохи віддалік від інших сидів хлопчик. Він був напрочуд гарним, хоча шкіра його здавалася алебастровоблідою. В руках у хлопчика була палиця, якою він креслив на піску якісь фігури. Помітивши Оскара, він підвівся й попрямував до нього.

Юнак затамував подих. Одягу на хлопчикові не було, проте й оголеним він не був. Його оповивало щось на кшталт простирадла з тонких енергій, яке приховувало від погляду більшу частину тіла. Незважаючи на свій юний вигляд, він здавався мудрим і досвідченим, а в його очах світилася вічність.

Раптом Оскар зрозумів, що цей хлопчик тут — найголовніший.

Коли дивний володар наблизився, стало зрозуміло, що він тільки здаля здавався маленьким і тендітним, а на справді ж був удвічі вищим за Оскара.

Юнак розгублено розглядав незнайомця.

— Хто ти? — нарешті, запитав він.

На блідому обличчі з’явилася посмішка.

— Хіба ти не знаєш? Моє ім’я — Сігі-По. Так називається моя батьківщина, що розташована дуже далеко звідси.

— Ти… просто хлопчик?

— Тебе це дивує?

Оскар був неначе в тумані. Цей голос, це видіння. Все це було таким дивним, що просто можна було з глузду з’їхати.

— Ти й насправді так виглядаєш?

— Мій справжній вигляд,