Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Сталося так, що якийсь купець найняв на кілька тижнів одного з двох приятелів, він мав допомагати йому вести караван. Але грабіжники караванів, потім життєві небезпеки та війни між імперіями, бурі й кораблетрощі, руїни і жалоби, ремесло задля прожитку носили приятеля впродовж багатьох років, наче діжку по морю, відпихаючи його від саду до саду аж до краю світу.

І ось мій садівник, після старості, проведеної в мовчанні, отримав листа від приятеля. Господь його знає, скільки років ішов той лист. Господь його знає, які диліжанси, які вершники, які кораблі, які каравани по черзі везли той лист з упертістю тисяч морських хвиль аж до його саду. Цього ранку садівник променився щастям і хотів поділитися ним, тож і попросив мене прочитати, як-от просять прочитати вірш, отриманого листа. Він стежив, які емоції з’являються на моєму обличчі під час читання. Звичайно, там було лише кілька слів, бо двоє садівників набагато вправніші з лопатою, ніж із пером. Я лише прочитав: «цього ранку я обрізав свої троянди…» - а потім міркував про головне, яке видалося мені несказанним, і похитав головою, як хитали вони.

Відтепер мій садівник не знав відпочинку. Можна було чути, як він опановує науку географії, навігації, читає про кур’єрів, каравани та війни між імперіями. Через три роки настав день, коли я випадково відправляв якесь посольство на інший край землі. Тож я покликав садівника: «Можеш написати листа своєму приятелеві». Від цього дозволу трохи постраждали мої дерева та овочі в садку і настало свято для гусені, бо він цілісінькі дні просиджував удома, щось шкрябав, викреслював і знову починав свою роботу, висолопивши язика, мов дитина за працею, бо знав, що має сказати щось нагальне, і йому треба було перенестися геть усьому, в усій своїй істині, до приятеля. Йому треба було спорудити власний місток над прірвою, поєднатися зі своєю іншою частиною через простір і час. Йому треба було розповісти про свою любов. І ось, увесь червоніючи, він прийшов показати мені свою відповідь, щоб і цього разу побачити на моєму обличчі відблиск радості, яка осяє адресата, й випробувати таким чином на мені силу своїх звірянь. І (адже насправді не існувало нічого важливішого, про що можна було б написати, для нього йшлося передусім про те, чому вони віддавали себе, як-от старі жінки, що сліпнуть, крутячи голкою, щоб заквітчати свого Бога) я прочитав, що саме він звірив приятелеві своїм старанним і невправним почерком, мов сповнену віри молитву, але зі смиренними словами: «цього ранку я теж зрізав свої троянди…» Я замовк, припинивши читати, міркуючи про головне, що почало проступати переді мною виразніше, бо вони тебе вшановували, Господи, поєднувалися в тобі, понад трояндами, навіть не знаючи про це.

Ох, Господи, я молитимуся задля себе самого, бо я якомога краще повчав свій народ. Адже я отримав від тебе забагато завдань, щоб мати змогу поєднатися з тією або тією конкретною людиною, яку міг би любити, але все-таки годилося б, щоб я тішився певним спілкуванням, бо тільки воно забезпечує насолоди серця, бо солодкі тільки повернення сюди, а не в якесь інше місце, і солодко звучать лише конкретні голоси, і дитячі звіряння дівчинки, яка гадала, ніби плаче за втраченою прикрасою, тоді як насправді оплакувала смерть, яка розлучає нас з усіма прикрасами. Але ти, Господи, прирік мене до тиші, щоб понад словесним вітром я почув її значення, бо ж моя роль - замислитися над властивим людям страхом, від якого я вирішив зцілити їх.

Звичайно. Ти хотів заощадити мені час, який я міг би використати на балачки, і пекло слів про загублену прикрасу (ці суперечки ніколи не даватимуть результату, бо тут ідеться не про прикрасу, а про смерть), як і про дружбу або любов. Адже любов або дружба по-справжньому пов’язують тільки в тобі одному, і ти, Господи, сам постановив, щоб я мав змогу дійти до них крізь твоє мовчання.

Що ж я отримаю, таж я знаю, що не личить ані твоїй гідності, ані твоєму піклуванню навідувати мене на моєму рівні і що нема чого сподіватися від маріонетки з подобою архангела? Я, звертаючись не до тієї або тієї людини, а до хлібороба й пастуха, можу багато дати, але нічого не можу отримати. Якщо виявиться, що моя усмішка може сп’янити вартового, бо я король і в мені зав’язується імперія, зроблена з крові вартових, і отак імперія через мене платить їхньою кров’ю за мою усмішку, то чого, Господи, я маю сподіватися від усмішки цієї жінки? Ані від тих, ані від інших я не прошу любові до себе, й мені байдуже, чи вони нехтують мене, а чи ненавидять, за умови, що поважають мене як дорогу до тебе, бо я прошу тільки про любов до тебе, тож я пов’язую сніп їхніх виявів поклоніння і віддаю їх тобі, так само як віддаю імперії, а не собі, ставання навколішки мого вартового, бо ж я не мур, а діяльність насінини, яка з землі тягне гілля до сонця.

Інколи мені спадало на думку,- бо ж для мене немає короля, який міг би віддячити мені усмішкою,- що годиться, щоб я йшов отак аж до години, коли ти зволиш прийняти мене й поєднати з людьми з моєї любові; отже, я подеколи відчуваю втому бути самотнім і потребу з’єднатися з людьми мого народу, бо, безперечно, я ще не досить чистий.

Вважаючи, що садівник, який спілкувався зі своїм приятелем, щасливий, я часом відчував бажання й собі пов’язатися отак із садівниками моєї імперії за нормами їхнього Бога. Інколи незадовго до світанку я неквапом спускався сходами палацу в сад. Я йшов до розаріїв. Поглядав туди і туди, інколи уважно нахилявся над котроюсь стеблиною, я, що, коли наставав полудень, вирішував питання прощення або смерті, миру або війни, життя або знищення імперій. Потім на превелику силу підводився після своєї праці, бо я постарів, і просто казав у своєму серці, щоб приєднатися до них, до всіх живих і мертвих садівників, єдиним ефективним способом: «Я теж сьогодні вранці обрізав свої троянди». Для такого послання не має значення, що воно йшло кілька років, а також те,