Читати книгу - "Поцілунок одного разу , Ольга Манілова"

— Ось настільки нормальна. Треба буде, і мене прикінчить. Годиться?

Печіння розходиться електричними розрядами, коло за колом збільшуючи площу нагріву. Отвір пульсує, викрутка болю прокручується і прокручується, шкрябаючи плоть. Болем таким солодким...

Цього разу його одразу хитає, і думає, що це від в'язкого сиропу болю, що нарешті наповнює, нарешті розливається... Як тоді в їхній кімнаті й сотні разів, напевно, Кіра запитувала щось чи щебетала, а одного разу навіть обурено вирвала його телефон із рук, і пасма її, рівні та тонкі, хльоснули Рому по плечу...

— Ага, — озивається Тимур майже пошепки. - Ага.

І трохи задкує.

— Я покличу... дока, — вказує підлеглий йому на свіжий отвір, ніби Карелін не в курсі рани. - Я зараз.

— Поклич, — сідає він на тахту і закидає в горлянку алкоголь. Скоріше він пішов би. Не може його бачити. Тільки й нагадує...

— Але ти набери мене, гаразд? — обертається Тимур перед тим, як штовхнути двері. — Коли треба буде, набери мене, Головний.

Роман набирає його майже вночі. Кирила вже направив до Зельнегорська. Рішення проштовхнулося тупою спицею крізь клубок злих сумнівів та прорахунків.

Сєров раніше написав ціле повідомлення з пропозиціями, і ось це — це справжній постріл. Він читає його задом-наперед.

На Кіру наїхала шпана, але Сєров не втручався, бо це випадковість, вона все віддала — і полюбовно скінчилося.

Вночі найманець перевірив її додатково. Не звик він, звичайно, няньчитися, тому Карелін засовує подив кудись подалі, щоб проаналізувати потім.

Крижана вода з-під крана приводить лицьові м'язи до певної подоби почуттів. До цього звело рота та щелепи, перетягло.

Вона все віддала. Гопникам. У якомусь хріновому ПГТ, невиразному на карті. Все віддала.

Ні, так не піде. Карелін завжди знав, що тиждень — надто довго. Для його терпіння щогодини зубасту плаху зрушує нижче і нижче. Скільки там до його шиї лишилось, сантиметрів п'ять?

Це на квадратиках із циферками на смартфоні майже тиждень минув, а насправді та рік цілий, мабуть.

Ні, так не піде.

Все, чорт забирай.

Два дні він дає Кулакові. Або почати повноцінно, або звернутися. Сан Сергійович поїде увечері другого дня до обласного кордону.

Роман не збирається програвати. Він тільки сподівається, що не доведеться вигравати.

— Забери її з ним у котедж, — перераховує він Тимуру зірваним голосом, — жодних утримань у самому будинку. Поговори з нею. Це наказ. Щоб ніхто її не тримав, ти зрозумів?

- Зрозумів зрозумів. Виїжджаю.

— Сєрову не дзвони, а пиши. І коли... Тимур, коли забиратимеш, не тягни і не чекай. Відразу як вийде. Не дай їй розвернутися. Якщо треба, зв'яжи її, - підіймає він голос, але той все одно рветься.

- Так, зрозумів-зрозумів. А то я не знаю. Вона ж... Буйною буває, — сміється той незлобно, і Карелін стомлено заплющує очі з іншого боку зв'язку. — Прокляття, дякувати Богу, я вже виїхав.

Через півтори години чоловік виповзає з лихоманкового сну і закидається хріню від дока. Згодиться, і все тіло, крім руки та передпліччя, працює в межах норми.

Він пише Сєрову, бо треба перестрахуватися. Наворочено за тиждень стільки... Будь-які плани, що доводиться адаптувати щодня, завжди потім кришаться через дрібні недоробки та неврахований ризик.

«Подвою твій тариф. Веди її далі і на моїй території, незважаючи ні на що. Поки я не скажу стоп».

І ще він дзвонить, бодай його, Фрезю. Єдиний раз у житті, коли вплутує його в це лайно. Фрезь пошле його, але Рома, на жаль, знає, чим Колю передавити.