Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

по всіх технологічних компаніях, по всіх університетах, розпитував усі свої контакти, досліджував кожну чутку. Я перечитував вантажні маніфести, шукаючи компоненти, про які знав, що вони потрібні для створення квантового дзеркала, досліджував усіх науковців, які могли би бути корисними для Вінсента, які мали потрібні знання; і весь цей час тихо писав статті про швидку зміну світу та вихваляв американський технологічний розвиток.

Але я був обережний. Я прикривався великим набором вигаданих особистостей і дуже рідко називався справжнім ім'ям. Якщо я писав статтю про сільськогосподарські добрива в Аризоні, я був Гаррі Оґастом, але коли хтось телефонував посеред ночі ядерному фізикові й питав про останні розробки в галузі електронних мікроскопів, то називався будь-яким іншим іменем і говорив будь-яким чужим голосом. Бо з точки зору Вінсента мало здаватися, що я забув усі свої минулі життя, окрім того, що було відразу після Забуття, неначе поточне існування було для мене другим. Якщо я здибаюсь під час своїх розвідок з Вінсентом, це мало виглядати випадковим, а не навмисним. Мої удавані незнання та слабкість були моєю головною зброєю, яку треба берегти до останнього удару.

А потім, не сіло не впало, він знайшовся.

Я відвідував семінар про ядерні технології в епоху позаатмосферних міжконтинентальних ракет — мій редактор сподівався, що я напишу про це статтю під заголовком «Ракети в космосі». На мою думку така назва була досить непрофесійною, бо натякала, що після неї стоятимуть три окличні знаки, а перший абзац починатиметься зі слів «Є ідеї занадто жахливі…», а потім усе роздується до багатослівної кульмінації. Доставлена до мого готелю листівка запрошувала мене продовжити обговорення теми зі спонсором цього заходу, пані Евеліною Синтією-Райт, яка власноруч дописала на запрошенні, що невимовно задоволена зацікавленістю засобів масової інформації цією темою.

З почуттям розчарування, яке мене охопило заздалегідь, я поїхав до її дому — великого білого особняка в трьох милях від річки Луїзіана. Вечір був вогкий, спекотний, сповнений цвірінькання комах. Рослинність навколо великого зарослого маєтку поникла, неначе не могла більше терпіти спеку, а тим часом щойно знята з конвеєра система охолоджування повітря випускала хмари пари з апарата розміром з невелику вантажівку; цей прилад причепився, наче технологічна п'явка, до будівлі, що з інших точок зору була гідною шанування. Припарковані навколо вкритого ряскою ставка автомобілі недвозначно казали, що я не єдиний гість; покоївка відчинила мені двері раніше, ніж я встиг постукати, і запросила мене пригоститися джулепом з льодом. Звуки ввічливої розмови та не дуже ввічливої музики, зіграної дитиною, лунали з бальної кімнати — великого приміщення з високою стелею та широкими вікнами з видом на задній садок, який нагадував джунглі ще сильніше, ніж передній. Джерелом музики була мучителька семи з половиною років та її катівська скрипка. Горда сім'я та ввічливі друзі сиділи маленьким колом навколо дитини, милуючись її витривалістю. Неначе щоб довести, що її сили невичерпні, дівча почало грати ще одне попурі. Більш ніж вісімсот років непоганого життя дещо позбавили мене захоплення творами юнацтва. Невже я єдиний на цій планеті, хто вважає, що тривала інкубація є безпечнішим методом розвитку, ніж пубертат?

Пані Евеліна Синтія-Райт була саме такою, якою мала бути поважна пані з Луїзіани: надзвичайно ввічлива, дуже гостинна й незламна, як ті іржаві гвіздки, на яких тримався її величний будинок. З точки зору обізнаності вона була не менш сучасною, ніж її не дуже ефективний кондиціонер, бо коли я стояв і оглядав кімнату, зважуючи, чи не достатньо я вже тут пробув, щоб поїхати геть, і вже не вперше задумався про те, що журналістика, можливо, не є адекватною відповіддю на наближення кінця світу, вона рушила до мене, наче льодовик, і вигукнула:

— Це ж пан Оґаст!

Мені вдалося не здригнутися, розтягнути губи в посмішці й вклонитися до простягнутого до мене зап'ястя, рука на якому повисла так, ніби в цю спеку навіть пальці в'януть.

— Пане Оґаст, як добре, що ви прийшли! Я завзята читачка того, що ви пишете…

— Дякую за запрошення, пані Райт…

— Отакої, ви британець! Як чарівно! Любий!

Чоловік, чиє обличчя на три чверті складалося з рослинності, відреагував на «Любий!» слухняним сіпанням людини, яка вирішила не чинити опору неминучому.

— Пан Оґаст — британець, ти міг таке уявити?

— Ні, мадам.

— Я читала так багато ваших статей; писати по-американськи вам, напевно, вдається дуже легко.

Чи це так? Чи можна мені так сказати? Чи не була ця вечірка однією з тих, на яких скромність буває лише удаваною, а всі вихваляння — нестерпні? Як же мені швиденько сплатити свій соціальний борг і забратися звідси?

— Вам обов'язково треба зустрітися з Саймоном. Саймон такий душка, і він просто помирає, так хоче познайомитися з вами! Агов, Саймоне!

Я зафіксував на обличчі посмішку і зараз, згадуючи про це, думаю, що це могло мене тоді врятувати.

Чоловік на ім'я Саймон обернувся. У нього теж були вуса, які звисали з верхньої губи наче коричнева хвиля прибою, а ще в нього була маленька гостра борідка, яка трохи вигиналася до лівої ключиці. В одній руці він тримав холодну склянку, а в іншій — згорнутий номер журналу, в якому я працював; він неначе збирався вбити цим часописом муху, яких, до речі, навколо було багацько. Побачивши мене, він розкрив рот великим здивованим «О» (на цій вечірці не годилося робити щось не великим), сунув журнал під пахву, витер праву руку об сорочку (напевно, щоб очистити її від решток загиблих летючих супротивників) і вигукнув:

— Пане Оґаст! Я так довго чекав на зустріч із вами!

Його звали Саймон.

Його звали Вінсент Ренкіс.

Розділ 69

Але були в мене й союзники.

Черіті Гезелмер не померла.

Я дуже довго шукав її, і лише в середині свого чотирнадцятого життя майже випадково зіткнувся з нею в Бібліотеці Конгресу, коли вчитувався в доповідь про прогрес сучасної науки. Відірвавши погляд від особливо нудного фрагмента, який жодним чином не був дотичний моєму безупинному пошуку Вінсента та його діяльності, я побачив Черіті, стару ззовні й зсередини. Спираючись на ціпок (це було вперше за всі життя нашого з нею знайомства) вона дивилася на мене, не зовсім певна, друг я чи ворог.

Я подивився на неї, потім оглянув бібліотеку; не побачивши ніде безпосередньої небезпеки, я закрив книгу, обережно поклав її на місце, вказав на табличку «ТИХО, БУДЬ ЛАСКА», усміхнувся й пішов до дверей. Я не знав, піде вона за мною, чи ні. Думаю,