Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

І тут Йон—богданець закричав:

— Тихо, хлопці! Що то?

Джузеппе розплющив очі!

Карпо роззявив рота, всунув туди палаючу люльку і ледь не ковтнув її.

— Він живий! — закричали спочатку тридцять горлянок, потім триста, а потім одразу десять тисяч…

— Живий! Живий!

Вранці козаки плавали по всій бухті, гукали, шукали Яремка.

Шукали цілий день. Не знайшли. Вирішили — потонув.

Гомін, що народився десь у центрі цього скупчення мечетей, базарів, будинків, брудних хиж та пишних палаців, — той гомін дужчав та гучнішав, насуваючись на будівельний майданчик, що на нім росли вічні мури майбутньої Османіє. Гомін спочатку не різнився від звичайного міського гамору, та от він став наближатися, в ньому почулося щось одностайне — і в мімара Муси тривожно забилося серце.

Мімар Муса, що ходив по риштованнях, заглиблений у власні думи, зупинився і повернув голову в той бік, звідки наростаючою хвилею котився гомін. Він стояв з хвилину, намагаючись хоч щось збагнути. Мимоволі згадалося недавнє: Осман Другий на мулові, вбивство Делавера. Ні, той гомін був інший — торжествуючий, зловтішний…

Поглянув униз, а потім огледівся навколо. Всі стояли, як і він, намагаючись вловити в тисячовустому гомоні бодай одну ноту, яка дала б зрозуміти, що ж там відбувається.

З—за рогу вибіг хлоп'як. Він біг наввипередки із собакою.

— Що там таке? — гукнув поляк Владислав.

Хлоп'як на мить зупинився і щось викрикнув — радісно, аж захлинаючись.

— Когось ведуть! На страту! — передав знизу поляк. Промчало ще кілька хлоп'яків, теж галасуючи й показуючи назад пальцями.

— Ведуть! Ведуть!

І раптом мімарові Мусі защеміло в серці, наче хтось загнав туди скабку.

Перечіпаючись, плутаючись у полах свого довжелезного халата, Муса побіг униз. Біг по хистких дошках, які витиналися під його важким опасистим тілом. Краєм ока побачив, що майстри та робітники кинули свою роботу й теж поспішають за ним. Хотів спинитися (чому ти, Мусо, біжиш, вперше бачиш, як людей ведуть на страту?), але щось гнало його вперед, до багатотисячного натовпу, який ось—ось виллється з—за повороту…

Так, це були вони — Спиридон і Софія. Він упізнав Софію одразу, хоч і не бачив ніколи. Вона була точнісінько така, як про неї розповідав Спиридон.

Софія їхала на мулі, її руки заклякли на гриві. Вона була у червоному—червоному, як яничарське знамено, платті, її чорне, з каштановим відтінком волосся було розпущене й текло по плечах, спадало на груди й спину. Покривала на її обличчі не було, його зідрали — і тепер десятки тисяч турків дивилися на її обличчя. А вона дивилася вперед і, мабуть, нічого не бачила. Очі нерухомі, обличчя бліде. Мов кригою взялося.

А позаду кульгав Спиридон. Зв'язаний мотузами, з розтріпаним чубом. Він озирався навколо і плакав, плакав уголос, витираючи закривавлену щоку об плече.

Муса відчув, як натовп підхопив його і поніс услід за приреченими до страти. Він ледве встигав перебирати ногами.

А натовп ніс його і ніс, а гомін не вщухав, а ще дужче здіймався.

— До Піщаних воріт…

— Там уже й гак новий почеплено — для нього…

— Їй легше…

— Що — л—легше? — обернувся на останній голос Муса.

— Його за ребро на гак чіплятимуть… А її утоплять… Кат зв'яже її рушниками, покладе у човен, відпливе від берега на кілька сажнів…

Муса заплющив очі і зціпив зуби.

— …а потім зачепить довгою палицею та й у воду… Потримає під водою…

— А вона — хоч би що… Сидить собі на мулові — й нічого…

— А що ж робити?

— Та хоч би плакала…

— …Потримає під водою, — спокійно—весело вів той самий голос, поки дригатися перестане, та й витягне назад. Повезуть та й поховають… А оцей грек довго мучитиметься. Днів зо три висітиме живий на гаку. Хіба що хто пожаліє та пристрелить. Так варта не дозволить…

Натовп ніс і ніс Мусу вперед. Він відчув, що бреде по коліна в якомусь багні — це натовп переходив калюжу. Мула із Софією та Спиридона провели по камінчиках, а натовп пішов упрост по смердючій воді та баговинню.

— Надир—бею! Надир—бею! — почав хтось гукати попереду, і от уся юрба закричала хором: — Надир—бею! Надир—бею!

«О аллах! — жахнувся мімар Муса. — Навіщо це все? Невже Надир—бею буде цікаво дивитись, як його недавню дружину ведуть на страту? Невже в нього серця немає?.. А немає — віддав же Софію до суду…»

І от коли вже горлання юрби перейшло в рев, на балкон будинку вийшов сам Надир—бей. Усі враз замовкли. Надир—бей подивився вниз, пожував губами і не сказав нічого. Юрба мовчала. Вона чекала. А Надир—бей мовчав теж.

— Змилуйся, Надир—бею! Вони молоді! — вигукнув поряд з Мусою той, який щойно з таким смаком розповідав, як будуть карати Софію та Спиридона.

Юрба, наче лавина, загуркотіла:

— Змилуйся, Надир—бею!

І знову покотився багатотисячний гук, який, мабуть, долинав до самого неба:

— Змилуйся!

Надир—бей мовчав.

Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир—бей мовчав.

Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування.