Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Розділ 19

Нова герцогиня Гастінгс була помічена сьогодні у районі Мейфер. Філіпа Фезерінгтон на власні очі бачила, як колишня міс Бріджертон швидкими кроками йшла вулицею. Міс Фезерінгтон гукнула її, але та вдала, що не почула.

Ми наполягаємо на своїй версії того, що сталося, тому, що добре знаємо, що не почути голос міс Фезерінгтон може тільки той, хто зовсім глухий.

«Світська хроніка леді Віслдаун», 9 червня 1813 року

Серцевий біль, як тепер знала Дафна, ніколи не минає, він просто видозмінюється. Гострий, як кинджал, біль, який людина відчуває при кожному зітханні, поступається місцем слабшому, тупому — його відчуваєш постійно, кожну мить, він не дає забути про себе.

Дафна залишила замок Клайвдон впродовж двох днів після від'їзду Саймона і вирушила до Лондона з наміром повернутися до рідного дому. Однак ще в дорозі зрозуміла, що це означало б повне визнання своєї поразки і спричинило потребу прямо відповідати на безліч малоприємних питань з усіх боків, насамперед від своїх домашніх. Тому чи не в останню хвилину вона веліла кучеру відвезти її в лондонський будинок Гастінгса. Таким чином вона зможе перебувати, як і належить будь-якій заміжній дамі, у своїй власній резиденції і в той же час зовсім недалеко від житла Бріджертонів, куди матиме можливість будь-якої миті звернутися за допомогою або порадою.

Отже, зробивши вищезгаданий висновок, вона оселилася в будинку, де нікого не знала і ніхто не знав її, і, познайомившись з усім штатом прислуги, що прийняла її без зайвих питань, але з цікавістю, що погано приховується, почала нове життя господині цього будинку і відкинутої дружини.

Першою людиною, хто негайно відвідав її на новому місці, була власна мати, що загалом не дивно, оскільки нікому більше Дафна не повідомила про свій приїзд.

— Де він? — Такі були перші слова леді Вайолет Бріджертон.

— Ти питаєш про мого чоловіка, мамо?

— Ні, про твого двоюрідного діда Едмунда! — з обуренням відповіла мати. — Звичайно, про чоловіка. Куди він подівся?

Дафна вважала за краще не дивитися матері в очі, коли відповіла:

— Здається, залагоджує справи в якомусь із заміських маєтків.

— Тобі здається?

— Ну… я це знаю.

— А чи ти знаєш, дочко моя, чому ти не з ним?

Дафна мала намір збрехати. Тобто придумати що-небудь щодо кляузних справ з орендарями або, того чище, якоїсь небезпечної епідемії, що вразила поголів'я худоби… Або ще якусь небилицю, через яку її присутність була небажана чи небезпечна… Але в неї затремтіли губи, наповнилися сльозами очі і голос здригнувся, коли вона щиро зізналася:

— Він мене не взяв із собою, мамо.

Вайолет обійняла дочку.

— Що сталося, Даффі? — тихо спитала вона.

Дафна опустилася на софу поряд із матір'ю, яка не випускала її руки.

— О, мамо, мені так важко все пояснити.

— Все-таки спробуй, люба.

Дафна похитала головою. Досі вона, мабуть, ніколи в житті нічого не приховувала від матері. Це було не в її звичках.

Проте, зараз інша річ. Тепер йшлося не про її, Дафни, а про чужу таємницю, яку вона не відчувала вправі видати нікому, навіть своїй матері.

Дафна погладила її руку.

— Все буде гаразд, мамо.

Але слова звучали непереконливо.

— Ти впевнена? — спитала мати.

— Ні, - зізналася дочка, дивлячись у підлогу. І потім, піднявши очі, додала:

— Але хочу вірити в це.

Після відходу матері Дафна знову доторкнулася рукою до свого утроби і почала молитися. Про те саме, про що й раніше.

За матір'ю Дафну відвідав її брат Колін. Вона якраз повернулася з чергової прогулянки та застала його у вітальні. Вигляд у нього був дуже войовничий.

— О, — сказала вона, знімаючи рукавички, — знайшов нарешті час відвідати мене.

— Що в тебе відбувається, чорт забирай? — замість звичайних привітань спитав він.

Висловлюватися гладко і витончено, як їхня мати, він явно не вмів. Дафна мовчала.

— Відповідай! — Крикнув Колін. — Мене ти не проведеш!

Вона на мить заплющила очі. Тільки на мить, щоб заспокоїти головний біль, що мучив її останнім часом. Їй зовсім не хотілося виливати свої біди Коліну, навіть розповісти ту дрібницю, що вона сказала матері. Хоча вона була певна: дещо Коліну вже відомо.

Звідки в неї бралися сили переносити все на самоті — вона не знала, але, як і раніше, не вважала за можливе ділитися з ким би там не було чужою таємницею, яка стала, на жаль, і її власною. І тому будувала, намагалася збудувати оборонні споруди, щоб сховатися за ними від співчуття, а отже, і від участі інших. Піднявши голову і дивлячись прямо в очі брата, вона спитала:

— Про що ти говориш? Що це за тон?

— Я говорю про твого так званого чоловіка, сестро. Де він, чорт його забирай?

— Він зайнятий своїми справами, — відповіла Дафна. Це звучало набагато краще, ніж він мене покинув.

— Дафно, — голос у Коліна пом'якшав, — скажи, що трапилося? Мама сама не своя.

— Чому ти в місті, Колін? — замість відповіді спитала Дафна, намагаючись говорити спокійно, навіть безтурботно. — Де інші?

Вона збила його наступальний порив, і він відповів також цілком мирно:

— Ентоні та Бенедикт поїхали на місяць за місто, якщо ти про них.

Дафна насилу стримала гучний подих полегшення. Не вистачало тут лише її старшого брата з його запальним темпераментом та складними уявленнями про честь сім'ї. Нещодавно вона майже дивом зуміла запобігти вбивству. Чи вийде це ще раз, вона не знає. З Коліном спілкуватися у нинішній ситуації все-таки значно легше.

І саме в цей момент він сказав:

— Дафно, я наказую тобі прямо зараз відповісти мені, де ховається цей негідник!

Вона гнівно подивилася на брата. Якщо їй дозволено час від часу лаяти свого чоловіка певними словами, то її братам ніколи!

— Якщо не помиляюся, Колін, — з холодною