Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Втома розповзалась тілом разом з болем, що не полишав його ні на хвилину. Хотілось розпустити пальці й покінчити з усім раз й назавжди. А ще дурнувата думка свердлила мозок: перевірити, чи дійсно вб’ється, як впаде з такої висоти?

– Олексо, будь ласка, – голос пролунав зовсім близько.

Він задер голову: ворон сидів на вершині, до котрої було вже рукою подати – пару разів підтягнутись. Ще б знайти сили на ті пару разів. Й бажання.

– Олексо, – в голосі чулись сльози.

Та щоб його все! Він підтягнувся, ковзаючи ногами по скелястій поверхні й намагаючись ними закріпитись, щоб вивільнити хоч одну руку. Та чомусь скеля раптом стала гладенькою, мов полірованою, і єдиним, за що він ще міг триматись, був кам’янистий виступ, на котрому він висів, утримуючись руками. А сил ставало дедалі менше. Якби хоч ноги змогли знайти опору, та скелю наче хто вмить відшліфував.

Олекса глянув нагору: з пів метра – не більше. Один кидок, але він вже не міг його зробити. Все було марним. Всі сподівання. Повірив! Як ідіот, повірив, що цей підйом щось змінить! А йому просто продемонстрували наявно марність всіх його дій. Забудь надію кожен, хто заходить! Сюди входять, але не виходять звідси. Що ж, боляче буде в усіх сенсах. І падати також.

На якусь мить він завмер й заплющив очі. Треба лиш з духом зібратись й розслабити пальці. Все одно вони довго не витримають.

– Олексо! – почулось зовсім поруч й війнуло знайомим ароматом.

Мотнув головою: досить з нього цих галюцинацій! Ще мить – й покінчить з ними.

– Будь ласка, будь ласка, – чулось без кінця.

Він підвів повіки: на нього дивились заплакані очі Ірени, а сама вона тягла до нього руку. Ні! Вона не витягне його самотужки. А потягнути її за собою він не хотів. Усміхнувся винно, й завмер, боячись поворухнутись: тягнув до останнього – хотілось бачити її, проте, не заплаканою. А ще менше хотілось, щоб вона бачила, як він каменем впаде вниз.

Один останній доторк до її пальців, щоб відчути їхнє тепло, й на цьому можна буде все завершити. Як тільки він відірве від скелі руку – тільки це хіба що й встигне. Але як же цього хотілось! Живого тепла. Її тепла!

Він стрімко викинув руку вперед й пальці дівчини вп’ялись в його зап’ястя. Йому здалось, що вона сунеться за ним, й спробував вивільнитись, але Ірена цупко його тримала, продовжуючи шепотіти:

– Повернись, будь ласка…

Як же він цього теж хотів, та не виходило. Останній потиск, й він висмикне свою руку з дівочої хватки. Його пальці зімкнулись довкола її зап’ястя на одну мить… і його завертіло. Олекса навіть не встиг зрозуміти, коли він відірвався від неї, й чи відірвався? Чи зірвав її зі скелі разом з собою?

Його несло з такою швидкістю, що все довкола злилось в одну змазану картинку. Вчувався чийсь голос, але не крик. Можливо, вона так й залишилась на вершині. Краще хай так. Він не хотів забирати її з собою.

Все зупинилось в одну мить. Не було ніякого нищівного удару об каміння, чи будь-якого звуку або ж натяку на падіння. Тіло нило, але не від удару. Все ж таки мертвих тут не вбивають.

– Ненавиджу фарби! – різонуло раптом його слух. – Ненавиджу! Щоб я ще пензель в руки взяла?! – почувся стукіт чогось незначного.

Олекса розплющив очі. Не одразу, але картинка почала набувати різкості і ясності. Він лежав на дивані в незнайомій кімнаті. Біля нього, схилившись, сиділа Вірляна – бліда й змарніла. А, сидячи на підлозі, здригалась від істерики Ірена. Скуйовджена. Руки по лікоть у фарбі. Плями по всьому одязі. Й Андрій поряд з нею – обіймає за плечі, заспокоюючи.

А навпроти – мольберт. Олекса витріщився на картину: на вершині гори стояли двоє – він й Ірена. А над ними кружляв ворон…

***

– Ця картина пасуватиме у вітальні, – чоловічий голос намагався бути переконливим.

– Ні! Я її продам! Вже є покупець, – опиралась дівчина.

– Добре. Тоді її куплю я. Скільки тобі обіцяли? Я заплачу більше, – продовжував він сперечатись.

– Ти знущаєшся?! Тобі я не продам!

– Це просто дискримінація! – пирхнув чоловік.

– Ти – жаднюга! – припечатала вона.

– Жаднюга?! Боже, який наклеп! Я ж купити її хочу! До того ж, за більшу ціну!

– А-а-а-а! – стиснувши кулаки прокричала дівчина. – Ти просто – незносний! У вітальні вже нема місця!

– Посунемо інші. Мені серед них затишно, – він обійняв її ззаду, підступно схиляючись до вуха. – А ще люблю, коли твої очі жбурляють блискавки: виглядаєш – несамовито, – промуркотів він оксамитовим тоном.

– У мене в руках пензель, – вкрадливо повідомила вона. – А на ньому – фарба.

Чоловік зарився носом у її волосся:

– Це була погроза?

– Попередження, – дівчина помахала своїм знаряддям десь на рівні його очей.

– Це щось на зразок «А пензликом в око»? – сміхотнув він.

– Угу, – буркнула вона. – Як останній аргумент.

– А давай підемо на компроміс? – обережно зазирнув в її очі, старанно оминаючи пензель, що знаходився небезпечно близько від його обличчя. – Ще цю залишимо, а наступні продаси, хоч і всі.

Дівчина застогнала:

– Не ві-і-і-рю-у-у! Минулого разу ти казав те саме!

– Я – не досконалий. Визнаю, – він все ж таки зловив її погляд. – Вона ж тобі теж подобається. Я бачу. Зізнавайся.

– Я взагалі не малюю те, що мені не подобається, – вона скинула догори голову. – Всі залишатимемо?

– Вмовила, – він трохи помовчав. – Продаси декілька картин, я ще зароблю, й купимо будиночок дещо більше, щоб було де розвішувати, – вже не стримуючись, залився сміхом.

– Олексо! – дівчина розвернулась до нього, ледь не проїхавшись таки пензлем по обличчю. – Я не думала, що ти такий бурундук! Горіхи вже з рота будуть вивалюватись, а він все намагатиметься увіпхнути ще!

Чоловік зімкнув руки в неї на потилиці:

– Що я зроблю, коли мені потрібна ти вся. А картини – теж твоя частка.