Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Стріляти зверху незручно, щоб прицілитися треба висунутись до пояса, а під густим обстрілом це самогубство.

— Заряджай! Без команди не стріляти! — кричить Цепеш.

Я не втручаюсь. Це нічого, що я командир та господар села, навіщо заважати людям, для яких війна — головне ремесло. Вони все зроблять не гірше. А може, й краще.

Поруч зі мною в стіну впирається драбина, і по ній уже хтось дереться нагору. Вибираю зручну позицію та чекаю. Секунди течуть як патока, в'язко, довго… Але в просвіті між кілками з'являється чубата голова з ножем у зубах. Не роздумуючи, розряджаю пістоль прямо в вишкірений рот. Голова з криком зникає. Але не минає й кількох миттєвостей, як на її місці з'являється наступний козак. Розряджаю другий ствол з тим самим успіхом.

Судячи з стрічки статистики, що біжить десь на краю свідомості, кількість вбитих і важко поранених з обох боків налічується десятками, але вдивлятися у звіт і порівнювати немає часу.

Пістоль ще не заряджений, а над частоколом з'являється третя голова. Секунду роздумую: продовжувати заряджати чи вихопити шаблю, як повз мене ззаду мелькає спис, і козак летить униз із пробитим горлом.

Навіть не озираюся, хто його зняв. Не до того… Ех, треба було більше пунктів вкласти в уміння володіння пістолем. Занадто довго йде перезаряджання. Цілих тридцять секунд... У бою — це дуже багато. Нічого... встигаю і наступного козака зустрічаю вже пострілом впритул...

Готуюся до другого пострілу, але над стіною нікого... Чекаю ще кілька секунд і підходжу ближче. Обережно виглядаю... Куля проноситься зі свистом біля вуха. Смикаю головою від несподіванки і роблю крок назад. Але й цієї секунди вистачило, щоб побачити рів завалений тілами козаків... Якщо виходити з того, що в обох загонах було трохи більше півтори сотні шабель, то чверть особового складу вони вже втратили. Відбити ще один штурм і можна навіть робити вилазку.

Озираюся... і розумію, що радіти особливо нема з чого. На помості та у дворі під стінами теж чимало вбитих. Відразу не порахувати, але достатньо, щоб поставитися до козаків серйозно.

— Вогонь за готовністю! — командує тим часом Федот Стрілець. — Цілитися вище за голову!

На іншому фланзі його команду дублює Мамай.

А козаки тим часом ідуть на другий штурм. У тому числі й стрільці. Мабуть, витратили всі набої. Це добре, ось тільки боюся, що й у моїх людей та сама ситуація. Ігровий баланс, його маму… У стрільця тільки один вогневий запас при собі. Максимальний — шістнадцять зарядів. І за такої щільності вогню вистріляти все можна за кілька хвилин. І то лише тому, що перезаряджати довго. А то б і в десяток секунд уклалися.

— Вогонь! — командує Цепеш.

Угу, як я й думав… Замість злитого залпу окремі постріли.

Козаки, помітивши це теж підбадьорилися.

— Слава! Слава! — репетує сотня горлянок, добігаючи до рову.

Мої намагаються скинути штурмові драбини, але ті не піддаються. А козаки вже деруться по них, як мурахи.

— Шаблі наголо! До бою! — кричить Мамай! — Слава!

Отож воістину... І в нас «Слава», і у наших ворогів вона ж... А перемагає смерть.

Однак, філософствувати ніколи. Штрикаю вістрям козака, що лізе на стіну, але той несподівано спритно відбиває мій випад, і в наступну секунду опиняється на стіні. Ух, який чудовий фехтувальник. Під вихором його ударів я змушений задкувати і думати тільки про захист. А за його спиною вже видно наступного.

Е, ні! Так не піде… Прискорююсь по максимуму, викреслюючи шаблею найскладніші фінти і таки змушую козака задкувати. Ось тільки відступати йому нікуди. Не так багато вільного місця на стіні. Та й ззаду напирають. Наштовхнувшись спиною на товариша, козак на мить втрачає рівновагу і цього вистачає мені, щоб пробити захист. Козак видає протяжний стогін і сповзає під ноги, а його товариш декількома секундами пізніше вивалюється за стіну, підчеплений відразу трьома списами. Вистояли…