Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Дівчина перевела подих, роблячи заразом паузу, щоб я краще осмислив почуте.

Що сказати? Якщо забути про незліченні багатства, що зберігаються в моєму гаманці , вона має рацію на всі сто. Але гроші є! Вистачить на будь-яку забаганку. І тільки зрада Лисиці утримує мене від того, щоб розповісти про них Сашці.

— І другий варіант, — продовжила Саша. — Милий, затишний будинок у передмісті. Забезпеченість. Стабільність та впевненість у завтрашньому дні. Доступ до усіх благ цивілізації. Не треба ні від кого ховатися, тікати, ховатися… Вранці пішов на роботу, увечері — я зустрічаю тебе з гарячою вечерею… Ні, безумовно, ти мужчина і вирішуватиму тобі. Але, якщо ти запитав мою думку, скажу чесно: мені тут подобається більше. Принаймні, доки не зможу побачити твою мрію на власні очі і порівняти. Люди не дарма кажуть, що синиця в руці дорожча за журавля у небі.

Дівчина пересіла до мене на коліна, обняла і поклала голову на плече.

— Ти не образився?

— Дурненька. За що? Адже я й сам сумніваюся… Не так, як ти. Я знаю, що можу знайти та облаштувати нам наше гніздечко. Але поки що не розумію, скільки на це знадобиться часу. Навіть за допомогою Касперського. Тому, ти маєш рацію, не поспішатимемо. Поки не знайдемо те, що хочемо, приймемо його пропозицію та поживемо тут. А там подивимося. Як тобі такий варіант? Згодна?

— Я з тобою, Лео, — щільніше пригорнулася Сашка. — Навіть якщо ти зараз встанеш і скажеш: пішли далі.

— Скажу… — засміявся я. — Тільки не геть зараз, завтра вранці. А тепер займемося обідом. Я страшенно голодний. У нас у холодильнику ще лишилися якісь продукти? Чи треба вибиратися до міста?

— Якісь… — чмихнула дівчина. — Поки дехто дрихне без задніх ніг, я плов приготувала. Любиш плов?

— Ніколи не їв, але вже його обожнюю. Тягни сюди… і побільше.

Багато спати шкідливо. Особливо добре це розумієш, після того, як вимірював собою ліжко дві доби поспіль. Не допомогли навіть старання Сашки. Саме дівчисько спало, як убите, тільки губами уві сні прицмокувала, а я — покрутившись кілька годин — зайнявся приготуванням сніданку.

Топати нам, якщо навпростець, кілометрів з десять, але де та пряма? Особливо у Старій частині міста. Вулиці і до бомбардування петляли так, ніби їхнє головне завдання було не з’єднати пункт «А» з пунктом «Б», а навпаки, зробити все, щоб мандрівник не зміг досягти мети. Читав, що так будували в давнину, щоб вороги, перебравшись через оборонні стіни, не могли швидко захопити центральну будівлю, вона ж, як правило, палац-замок правителя. Але чим подібне планування можна пояснити в Місті, побудованому через століття після лицарських часів і навали орди, я зрозуміти не можу. Проте факт залишається фактом. Петляти нам значно довше. Добре, якщо засвітла дістанемося. Тому підкріпитися треба ґрунтовно.

А ще раптом мені захотілося зробити дівчині приємне. Також читав, що особливим знаком уваги колись вважалося подавати коханій каву в ліжко. Але, подумавши, я вирішив що з точки зору логістики доставити в їдальню одне тіло доцільніше, ніж тягнути в спальню цілий набір чашок і тарілок.

Схоже, що книжки писали не всю правду. В кожному разі, коли я підхопив Сашку на руки і підняв з ліжка, вона, кліпаючи пухнастими віями як совеня, почала невдоволено бурчати і брикатися. А коли я все ж таки відніс її до їдальні і посадив на стілець, видала такий зойк, що я мало не оглух.

— Дурень чи що? — зашипіла обурено, підсовуючи під себе рушника. — Він же холодний!

— Хто? — не зрозумів я, пробуючи рукою кавник.

— Стілець! Стілець холодний! А ти мене на нього голою дупою!

— Ааа… Вибач. Чи не подумав.

— А про що подумав?

— Сюрприз хотів зробити…

— У тебе вийшло, — пирхнув Горобчик. Але, потім, — подивившись на стіл, побачивши паруючий кавник, підсмажені тости, яєчню з беконом, — подобрішала. — Дякую.

— Смачного. Поїж добре. В дорозі зупинятись не будемо. Не хотілося б тинятися по руїнах у темряві.

— А нам обов'язково повертатися туди? — невдоволено скривилася Сашка. — Скажу чесно, минуле не викликає ностальгії.

— Якщо не хочеш, можеш залишитись. Я не надовго. Дня за три обернуся. Максимум — чотири.

— Ну, ні… — рішуче відкинула мою пропозицію дівчина. — Я з тобою. Не вистачало мені одній сидіти в чотирьох стінах і божеволіти, не знаючи, що з тобою. Ідемо, значить, ідемо… Я готова.

Ага… не так швидко. Виявилося, що треба спершу прийняти душ і взагалі, привести себе в порядок, але через півтори години ми все-таки залишили будинок і рушили в бік Кільця.

Місто ще спало, доглядаючи передсвітанкові сни.

Коли ми вперше йшли до центру, я якось не дуже розглядав архітектуру. Зате зараз переді мною відкривалася цікава картина, наче прискорене кіно, що показує, як добротні будівлі перетворюються на руїни. Ось ми проходимо звичайний, житловий район, заселений переважно людьми з капіталом. Тут і фасади свіжо пофарбовані і цілі дахи. На деяких навіть флюгер видно. На балконах — квіти у вазонах.

А ось переходимо перехрестя, і картина змінюється. Будинки, ніби, такі ж, але там уже й штукатурка обвалилася, і на дахах іржаві плями металевих латок видніються. І двері не у всіх парадних зачиняються, висять навскіс.