Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

За хвильку, — відповів батько. Я спостерігала, як він одкрив свою торбину і витяг щось червонувате, схоже на глину. Він з такою любов'ю торкнувся того предмета своїми тонкими долонями, що я зрозуміла: це була джат. Він обережно поклав її під стіною.

Я веслую; бабуся біля мене в човні. Її маленьке обличчя задерте до неба. Ми уникаємо великого каналу, який провадить до моря. Я поволі гребу посеред очеретів, повз зелені обшири рису, в сонячному світлі й в теплі, наді мною ширяють бабки. Вода мутна і бура; обличчя моєї бабусі стає ще темнішим проти сонця, ще більш поморщеним, але її ніщо не засмучує, ніщо їй не заважає. Я співаю їй:

Кіем відомий своєю магією. Навіть ви, безбожники з Тіому, кличете нас, коли вам треба вилікувати хвороби або вигнати привидів. У нас є потужні хірурги, цілителі леопардів, цілителі крокодилів і цілителі птахів, як мій батько; так звані «люди туману». Можна побачити, як вони дім за домом відвідують хворих людей: статечні, урочисті, сидять випроставшись у своїх човнах, за спиною звисають мавпячі шкури, в руках маленькі торбинки з жаб'ячої шкіри; їхні помічники виють і б'ють у мідні дзвони. Крім лікування, вони також благословляють музичні інструменти, позбавляють від бородавок, прикликають місяць. Вони борються з відьмами, які поночі гасають лісами. Якщо ти раптом втратиш душу, вони можуть, одягшись у сіре чаплине пір'я й закривши очі, перенестися на сяючу землю і пошукати тебе там.

Вночі вони пропливають повз наші доми, б'ючи у дзвони. Ми спостерігаємо за ними, поприсідавши навпочіпки у дверях. Їхні човни пливуть, низько занурившись у воду, обтикані смолоскипами. Звідусюди чути звуки шемрання: то люди підкрадаються до дверей, піднімають запинала, вдивляються у відблиски на воді. Човен зупиняється, швартується до стовпа, до нього спускається мотузяна драбина, і вони піднімаються в дім. Це не наш дім. Тепер уже звідусіль чути зітхання, співчутливі бурмотіння і… таємний тріумф. На Кіемі завжди радієш з чужого нещастя.

Так, вони всі такі, окрім моєї матері. Вона нічого не розуміє; вона занадто дурна, щоб навчитися поводитися як слід. Її співчуття справжнє. О! як жахливо! — стогне вона, заламуючи руки, а іноді навіть ридає над горем інших. Вона плаче над людьми, яких ми навіть не знаємо, ба гірше — над людьми, яких ми знаємо, як, наприклад, ота потворна Деб-Нін з очима-щілинками і задертою губою, що ото щоразу плює у воду, коли ми пропливаємо повз, і дозволяє своєму синочкові розгойдувати мій човен, а сама дивитися, шкіриться і нічого йому за те не каже. Деб-Нін захворіла, коли мені було тринадцять, — раніше, ніж захворіла я. Вона кашляла і лежала на підлозі з опухлим стегном. Всі зітхали, а насправді раділи з того, бо ненавиділи Деб-Нін; я впевнена, що хворобу на неї наслала відьма. А моя мати рюмсала. Ой, бідна жінка. Уяви собі, який ідіотизм. Я сказала матері: та якби ти захворіла, вона б тільки зраділа з того. Мати витріщилася на мене, і знову їй на очі навернулися ті нікчемні сльози. Сльози були її багатством, тим єдиним, чого вона мала подостатком.

Батько не плакав. Перед лицем страждання він завше був спокійний, гідний. Він знав, як це — бути сумним. Думаю, він був сумніший за матір, незважаючи на всі її нещастя, тому що розумів більше. У нього не було того захисту, що дається невіглаством. Він не міг плакати через смерть якоїсь там страшної жінки, такої як Деб-Нін, але був з того приводу ще сумніший, тому що всі були в жалобі за істотою, яку ненавиділи, тому що світ був огидний і просотаний брехнею. Він забрав мене на свій човен. Ми спустилися потоком від Тадбаті-Нат у напрямку великого каналу, подалі від похорону, від грифів, що кружляють поблизу, від смороду вогнища, від диму, що заповзає до лісу, від бамкання дзвонів і виття численних голосів. Ми попливли у відкрите море. Батько веслував, аж поки ми не досягли місця, де повітря було чистим і не чути було похорону. Вода синіла, а сонце так гріло, що ми повідкривали свої солом'яні парасольки і вмостилися під ними і дрейфували, щасливі, на високих хвилях. Довго грали у в’єт, і одного разу мені навіть вдалося перемогти. Потім ми розгорнули взятий з собою обід, поїли й попили. Повернулися аж тоді, як сонце занурилося у хвилі, в селі запалили вогонь у хатинах, а Деб-Нін перетворилася на попіл.

Я знаю, що люди помітили нашу відсутність на похороні та що це дало їм ще більше підстав наговорювати різне на нас. Нас підозрювали в чаклунстві, в нацьковуванні джат на людей. І, можливо, вони мали рацію, принаймні щодо мене. Батько був занадто добрий, щоб завдати комусь шкоди, а мати була занадто дурна для цього; але я… я не була ані святою, ані дурепою. Часто замислювалася над цим, запитувала себе — чи я часом не відьма? Вертіла цією думкою так і сяк, відчувала піднесення й страх. В Кіемі часто викривали відьом та відьмаків, які самі не підозрювали своєї природи, тих, у яких сиділо зло