Читати книгу - "Відлуння у брамі"

З вікон чиказького хмарочосу відкривався пасторальний краєвид надвечірнього озера Мічиган. Силует висотного міста вже ліг широкою тінню на воду, а там, де вона закінчувалася, червонястими сонячними сполохами вигравали хвилі, гойдаючи прогулянкові яхти. Зграї чайок та качок переслідували їх у надії на поживу від щедрих пасажирів. Ще світле, синє небо креслили численні рожеві сліди від літаків. Під ними плила велетенська повітряна куля, розфарбована у зоряно-смугастий американський прапор. Втім, олігархові в екзилі Владіміру Шахсуварову та його кураторові з ЦРУ Томасу Андреасу було байдуже до весняної краси Мічигану.

— Чи не слід прикрити жалюзі, Томасе? — примружився Шахсуваров. — Гадаю, що наш потайливий друг не любить, коли з вікон видно так далеко…

— І хто Вам це сказав, Владімір? — адмірал, якого цієї миті пустив до кімнати охоронець, став на порозі. Вбраний у джинси та картату сорочку, він широко, по-американському вишкірився у неприродній посмішці. Простягнувши руку для вітання Шахсуварову та Андресу, з пафосом мовив: — У вільному світі, панове, почуваєшся вільною людиною. Простір — ознака свободи!

— То ти поет чи філософ, — олігарх запанібрата поплескав адмірала по плечі.

— Судячи з Вашого настрою, — церушник усе ж натиснув кнопку дистанційного пульту, затіняючи вікна, — евакуація з Москви пройшла вдало. Що ж, вітаю Вас на благословенній землі американської демократії.

— Так, усе за планом, — відповів новонавернений адмірал-демократ. — Дякую!

— Тоді, панове, є привід випити-закусити, — Томас прочинив двері до сусідньої кімнати, звідки одразу полинули пахощі наїдків. — Прошу!

— Ти диви, — екс-ад’ютант самодержця пройшов слідом за Шахсуваровим до столу та взяв пляшку вина, — навіть про «Хванчкару» не забули.

— Знаєш, ці цереушники такі ретельні, такі ретельні, — розсміявся Шахсуваров, — про гастрономічні смаки — і ті розвідають…

— Направду, пане адмірале, про Вашу любов до цього вина нам розповів сам Владімір, — Томас відкоркував пляшку та розлив вино у три келихи. — За подальшу співпрацю!

— Уявляю собі, як лютує зараз наш самодержець! — олігарх зробив кілька ковтків.

— Колишній наш, — всміхнувся до нього адмірал.

— Ну, тепер ти теж колишній… — підморгнув Шахсуваров. — То кажеш, що він наказав пустити «в расход» Томаса, а тоді й мене?

— Було таке! — підтвердив адмірал. — Полонієм отруїти!

— Он воно як! — пересмикнув плечима цереушник. — Уторована стежина. То що ж, панове — нині починається новий етап нашої гри з колись вашою Імперією. Її слід перетворити на колишню Імперію. Завтра ми вилітаємо на Каліфорнійщину. Там, у казенному домі, зустрінемося з Хазяїном.

— А це навіщо? — здивувався Шахсуваров.

— Україна може стати ключовою ланкою у механізмі демонтажу Імперії, а Хазяїн, панове, до сьогодні тримає у руках чимало ниток, за які слід посмикати українських можновладців, — пояснив Томас. — Він буде нашим консультантом — дієвим консультантом — тож це знайомство стане вам у пригоді для нашої подальшої співпраці. До речі, у тому ж безпечному закладі тимчасово перебуває і Тед Россман. Він очікує на етап до Нью-Джерсі, де має відбутися суд над ним. Россман вже визнав себе винним у вбивстві Арсена Фількевича. Вбивстві першого ступеня! Тож погодився співпрацювати з урядом США в обмін на пом’якшення умов утримання. Але про справи, панове, поговоримо завтра у літаку. «Будьмо!» — як то кажуть на Вкраїні, — він пригубив вино і провадив далі. — Пане адмірале, моє керівництво переказує Вам особливу подяку, як за сприяння у доправленні в США Теда, так і за надані документи, надто за списки завербованих наших громадян, які працюють тут на російські спецслужби. Завтра на Ваш рахунок надійде матеріальний еквівалент вдячності американського уряду.

— Дякую, — злегка нахилив голову колишній ад’ютант.

— Які там настрої серед моїх колег-мільярдерів? — запитав олігарх.

— Та різні, — адмірал зробив великий ковток вина. — Хто може, вивозить із країни гроші. Хоча куди ти їх вивезеш?! Офшори нині ненадійні. На Кіпрі взагалі у наших багатіїв двадцять відсотків банківських депозитів конфіскували! Та все одно вони потроху тікають від самодержця…

— Як ти оце!

— Як МИ! — спокійно поглянув у вічі спільникові адмірал.

— А про що ви говорили під час останньої зустрічі із самодержцем? — поцікавився Томас.

— Про вибухи у Дніпропетровську та Запоріжжі…

— І?.. — Шахсуваров раптом замовк, дослухаючись до неприємного звуку «плямкання», що долинув, здавалося, з-за вікна.

Прямо навпроти столу до товстої шибки приліпився носом невеликий, наче іграшковий літачок, розфарбований у чорно-біло-жовті барви.

Томас першим усвідомив небезпеку. Він спробував був пірнути під стіл, але до кімнати вдерся смерч сліпучо-білого полум’я та уламків товстого віконного скла. Спрямований вибух не лишив спільникам жодних шансів вижити.

Самодержець у своєму кабінеті відкинувся у кріслі й закрив кришку ноутбука, на якому переглядав запис останньої розмови двох зрадників з агентом ЦРУ. Якусь мить посидів зі стуленими повіками — спалах, який зафіксувала камера дистанційної трансляції, боляче вдарив по очах.

— Скільки нам коштувала ця операція, полковнику? — поглянув самодержець на нового ад’ютанта.

— Ну, деталі безпілотника виготовили на одному київському підприємстві і звідти доправили до Чикаго. Це обійшлося недорого — менше сотні тисяч американських грошей. Вибухівка своя. Оренда повітряної кулі, з якої запустили безпілотник…

— Для неї так дотепно добрали зірково-смугастий дизайн — під американський прапор.

— Насмілюся доповісти, що