Читати книгу - "Шрам"

— Тор… Подивися на мене… Не плач…

Рівно горів камін, парувало, не остигаючи, тепле зілля. Егерт бурмотів щось невловимо-ласкаве, заспокійливе, ніжно гладив її шию з плетивом родимок — тим самим, пам’ятним до останньої крапочки сузір’ям, прикрасою його неба, лихом його снів… Потім він став розминати, розтирати зіллям плечі, тонкі руки, по черзі вивільняючи їх з-під ковдри — адже в кімнаті було тепло, навіть задушливо. Торія потроху затихала й схлипувала усе рідше, під тонкою сорочкою високо здіймалися від нестачі повітря вологі від поту груди.

— Слава небу, — шепотів він, відчуваючи, як зникає її хворобливе тремтіння, — слава небу… Усе буде добре… Тобі вже ліпше, так?

Очі Торії здавалися непроникно-чорними від розширених, як у нічного звіра, зіниць, вона безвідривно дивилася на Егерта. Руки її судомно стискали кінчик відкинутої ковдри. Догоряв камін, варто б підкинути дрів — та в Егерта не стало сил залишити її ні на секунду, в кімнатці тихо скрадалися сутінки, на стінах упереміш із червоними відблисками танцювали тіні. Торія гірко схлипнула й притягла Егерта до себе.

Вони лежали поруч, Солль вдихав гіркий, неочікувано приємний запах ліків і боявся обійняти її плечі надто сильно й заподіяти біль. Блаженно заплющивши очі, Торія уткнулась носом в його плече. Камін догоряв, і густішала темрява.

Тоді рука його, катуючись власною зухвалістю й не в змозі з нею боротися, доторкнулася крізь сорочку до гарячих грудей, що здригалися від ударів серця.

Торії здалася, що вона лежить на дні червоно-чорного розпеченого океану і язики полум’я танцюють над її головою. Не розуміючи, що робить, не бажаючи замислюватися ні про що, вона перестала боротися із запамороченням. Рука Солля, перетворившись на окрему живу істоту, блукала по її тілу, і Торія відчувала щиру вдячність до цього ласкавого, дуже рідного створіння.

У напівсні-напівмаренні, розчинившись один у одному, вони лежали в темряві, і Егерт усвідомив раптом, що він, досвідчений коханець, жодного разу за свою буремну юність не відчував почуття, яке хоч віддалено нагадувало це щемливе бажання доторкатися, віддавати тепло, обволікувати.

Ковдра зісковзнула кудись до стіни. Зайвим стало тонке полотно сорочки, своїм тілом Егерт відгородив Торію від решти світу.

На якусь мить вона раптом протверезіла. Усі її чуттєві відносини з Дінаром обмежувалися обережними цілунками. Усвідомивши, що відбувається, вона злякалася і завмерла від ласок. Миттєво відчувши це, Егерт доторкнувся устами до її вуха.

— Що?

Вона не знала, як це пояснити. Зніяковівши, невміло провела рукою по його обличчю.

— Я…

Він чекав, дбайливо поклавши її голову на своє плече. Боячись скривдити його або здивувати, вона не знаходила слів, соромилася й томилася.

Тоді, про все здогадавшись, він обійняв її так міцно й так ніжно, як ніколи ще не обіймав. Усе ще повна страху й скутості, вона вдячно схлипнула — пояснювати, виявляється, нічого не треба.

— Тор… — прошепотів він, заспокоюючи, — ну що ти… Страшно, так?

Їй таки страшно. Кімнатою пливла ніч, сходив теплом згаслий камін, і душа Торії наповнювалася ніжністю й дитячою вдячністю до людини, яка все розуміла без слів.

Він лагідно пригорнув її до себе.

— Нічого… Все, як ти захочеш… Як скажеш… Тор, чому ти знову плачеш, га?

Їй пригадалася раптом бабка, що залетіла в дитинстві до її кімнати. Важка, зелена, з круглими краплями темних очей, вона шелестіла в кутку, терлася об стіну всіма своїми мереживними крильцями, злітала до стелі й падала майже на саму підлогу. «Дурненька, ти дурненька, — сказала сміючись мати. — Піймай її й випусти».

Звідки цей спогад, навіщо?

Тоді Торія піймала ту бабку. Обережно, боячись надто сильно стиснути руку, винесла бідолаху на подвір’я і, провівши поглядом, довго ще відчувала на долонях легке подряпування її крил і кігтистих лапок…

Вона уривчасто зітхнула. Це відбудеться сьогодні, просто зараз, скільки страхів і надій, скільки снів… Це має бути зараз, і вона зміниться, стане іншою, їй лячно, а інакше й бути не може… Це неминуче, як схід сонця.

Егерт знову зрозумів її без слів, його радість передалася їй, притупляючи страх. Звідкілясь із темряви їй вчувався власний щасливий сміх, а вслід йому не поспівала розгублена думка — чи ж личить сміятися?! Перед очами миготіли крила бабки, вогні за рікою, виблискуючий на сонці сніг, і, майже провалюючись у забуття, вона встигла подумати: уже.

Чорного зимового вечора декан Луаян перервав звичну роботу.

Просохло чорнило на недописаному аркуші, і висохло перо в завмерлій декановій руці, а він сидів, заціпенівши за робочим столом, не відриваючи замисленого погляду від опливаючої в канделябрі свічі.

За вікном шаленів вогкий вітер тривалої відлиги, у каміні рівно, по-домашньому горів вогонь. Декан сидів, широко відкривши сльозаві від напруження очі, з полум’я свічки на нього дивився нічний, непроглядний жах, і такий самий жах піднімався йому назустріч із глибин деканової душі.

Передчуття мага, що навіть не досяг величі, не буває випадковим. Тепер лихо підійшло так близько, що від подиху його ворушилося волосся. Зараз, уже зараз, може, й пізно щось урятувати.

Амулет!

Він різко встав. Заклинання, що замикає сейф, злетіло відразу, але замок довго не піддавався, не слухався тремтячих рук. Відчинивши, нарешті, яшмову скриньку, Луаян, зроду не страждаючи від короткозорості, болісно примружився.

Медальйон був чистий. Ні цятки іржі не спотворювало золоту пластинку — медальйон був чистий, а декан задихався від смороду лиха, що насувалося.

Не вірячи собі, він ще раз оглянув медальйон, потім сховав його й, похитуючись, поспішив до дверей:

— Торія! Тор…

Він