Читати книгу - "Поцілунок одного разу , Ольга Манілова"

У спальні, виділеній Кірі, він ще щось винюхує, оглядаючи все підряд. Вона не встигає нормально видихнути після того, як бандит її залишив, оскільки Тимур майже відразу повертається.

— Мене завтра з ранку кілька годин може не бути. Май на увазі.

— Так, — похмуро відгукується дівчина. - Я даю йому два дні. Май на увазі.

- Кіро, - він уникає погляду дівчини і так напружується, що спина в неї сама по собі випростується, - поговори з ним. Коли вийде, поговори з ним про поранення. Про постріли.

— Які... ще постріли? Його рани ж були в нормі, — безглузде серце починає по-дурному метатися в безглуздій підреберній клітці.

- Поговори, - вимовляє той мало не за складами, - з ним. Добре?

Він йде, ігноруючи подальші питання.

Масивні вікна виходять у сад і сусідню будівлю на тій самій ділянці. Розбила б скло від злості, та всі збіжаться, як у курнику. Про поранення. Про постріли. Звичайно, їй завжди вдавалося вдало поговорити з ним.

Вгамовувати біль у грудях немає сенсу. Окрилений новинами та поворотами біль, немов дикий птах, шалено б'ється всередині. Вириваючись на волю.

Буквально ноги не тримають. Кіра плюхається на ліжко, сідаючи боком до дверей.

Де ж ти, Кареліне?

Де ти?

- // -

Вранці Кіра натискає на ручку дверей, а та не відкривається. Смикання і стукіт ні до чого не призводять.

Індикатор телефону показує відсутність зв'язку. Що за... Лише десять хвилин тому працювало, коли Кіра в душ попрямувала.

Ще потрібно висушити волосся, тому Кіра дає їм п'ятнадцять хвилин, щоб виправити це. Зачинені двері.

У кімнату з нею всередині.

Який сюрприз — зовсім нічого не змінюється при другій спробі. Тепер вона по деревині метушливо барабанить. Чуються кроки, але ніхто не поспішає відчиняти.

- Гей! Двері негайно відчинили!

Нарешті повертається стільниковий зв'язок, і дівчина набирає новий номер Тимура.

Він скидає.

У неї волосся на голові ворушиться. І не тому, що вони наелектризовані після використання фена.

Як вони сміють її закрити? Навіщо це? Вона нікуди не тікає. Вона не може сидіти у зачиненій кімнаті!

Вона дає їм хвилин сорок п'ять. Петя навряд чи кинеться її розшукувати зранку, але також шанс. І якщо цей зрадник Тимур не передзвонить...

Свербить обличчя, сверблять руки, як алергічна реакція, за годину. До дверей ще кілька разів хтось підходить, але на цьому все.

І Кіра теж все.

Вона не може сидіти і роздирати саму себе тут. Їй треба вийти! Неможливо перебувати так довго в закритій кімнаті.

Виламати кран із змішувачем вдається з першої спроби. В одному з нижніх ящиків письмового столу знаходиться скотч, і за кілька хвилин залізо сантехніки примотується до ніжки стільця під тремтячими пальцями Кіри.

Вона підіймає стілець і врізає ніжку у вікно з усієї сили. Ще раз. І ще раз.

Ще, ще, ще.

Вдається розбити два вікна на той час, як вони вриваються у кімнату. Пощастило з уламками: підлога всіяна таким асорті, що Кірі зовсім неважко відразу схопити важкий шматок скла з загрозливо гострими кутами.

Її телефон замовкає. Треба ж навіть не чула дзвінка.

— Стій там, — дівчина шморгає носом у бік найближчого пацана. — Стійте там усі. Груднева завірюха проривається крізь розірване мереживо скла й ослаблі рами. Заграє з покривалом, що звисає з ліжка, дражнить висить на стіні плетіння макраме, шепоче холодом через темне скуйовджене волосся дівчини.

— Тимур дзвонить, — каже один із них і вказує на її телефон біля подушки. Пацан у білій толстовці, що стоїть окремо біля столу.

Їх чоловік шість, мабуть. Той, хто стоїть ближче до виходу, знову кличе Кирила зі сходів.

— Тимур запізнився, — відрізає Кіра. - Як тебе звати? — вона киває лисому й кремезному, що стоїть поруч із ліжком.

— Опусти скло, чорт, — одразу ж лунає голос когось іншого.

— Як звати? — стискає вона міцніше скло.

— Вадик, — озивається кремезний.

— Вадику, — наказує вона, — приведи Кирила сюди. Зараз же. Хвилина у тебе.

Він таки роздумує перед тим, як розвернутися, але його випереджають двоє інших. Той, хто у білій толстовці, дивиться на дівчину уважно. Хай дивиться. Їй не шкода. Навіть грошей не візьме.

Потрібно віддати начальнику охорони належне, він уривається до кімнати з дуже стурбованим виглядом. Розбиті вікна, усіяна склом підлога і вітер, що гуляє, справляють так само незабутнє враження, як і сама Кіра з гострим осколком у руці.

— Дідько, клянусь, Тимур сказав, щоб двері не зачиняли. Не мали замикати. Кіро, ви опустите це, окей? — каже чоловік, як завжди, неймовірно низьким голосом.

— Дивись на мене, — вимовляє Кіра крізь зуби. - Я сказала, дивись на мене.

Вони всі відразу випростовуються, а молодик у білій толстовці навіть робить крок уперед. Кирило дуже намагається виглядати розслабленим. 10 очок Пуффендую.

— Діставай свій телефон та набирай його. Зараз. Набирай Бруса.

Він змушений послухатись її, бо відпрацьованого сценарію на такий випадок явно немає. Тим більше, прохання не таїть у собі ніякої небезпеки.

Кіра — дівчина Бруса.

Була.

- Підійди сюди і простягни мені його.

Вона з місця не зрушується, а Кирило явно розтягує потрібні кроки. Коли вона перекладає скло з однієї руки до іншої, то демонстративно притримує гострий край прямо біля зап'ястя. І дивиться на Кирила, що наближається, не блимаючи.

Він простягає дівчині телефон без фокусів і відступає назад, але лише на відстані витягнутої руки.

Погано.

Кивком дівчина показує начальнику охорони відступити далі.

Гудок змінюється на голос. Грудний і ніби трохи застуджений голос.

Серце, як міна, відривається у Кіри десь посередині, десь по центру, і дрейфує, долаючи кров'яний шторм.

- Що? — гаркає Брус.

— Привіт, Кареліне, — вимовляє Кіра слова так чітко і дзвінко, наче магією їх у повітрі матеріалізує. — Ми тут із твоїми хлопцями стоїмо у моїй кімнаті. Чи не допоможеш нам вирішити один ребус?