Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Схоже, Возгена здивували не так слова, як тон, яким вони були сказані. В одну мить, звичайний хлопець, який нічим не виділявся серед сотень інших, перетворився на впевненого у своїх силах чоловіка. І ця метаморфоза буквально стерла усмішку з обличчя Возгена, який збирався засміятися і пожартувати щодо чиєїсь невгамовної фантазії.

— А ти змужнів, Леоне.

— Коли тебе постійно намагаються вбити, швидко дорослішаєш. Ну, так що? Продовжимо розмову? — викладаю на прилавок ще кілька банок та коробок різноманітних консерв.

— Так, секрету ніякого й нема… сам, мабуть, уже все зрозумів… — Возген не може відірвати очей від небаченого багатства. — Ми з хлопцями хочемо спробувати звільнити захоплених мешканців. Сьогодні Клітку лише «Злидні» охороняють, тож шанс є. А завтра Хантери поставлять мобільний пункт переливання – і тоді все. Пункт охороняти людям не довірять, тож разом із МППК прибуде як мінімум одна зірка карателів. І з ними нам уже не впоратися. Ось такий розклад. Тому, якщо не передумав, ми лише раді будемо ще одному бійцю.

Сашка відкрила рота, натрапила на мій погляд і змовчала. Вона, звичайно, не боягуз, побувала зі мною в ділі. Але в цьому бою дівчині робити нічого. Вбивати людей не так просто. Це не звірина та не роботи. Не кожна психіка витримає. А я не хочу, щоб вона потім ночами кричала.

— А що ж тягли до останнього? Дві доби минуло…

— Та відбити бранців у биків Сидора, не проблема… — зітхнув Возген. — Питання, що з ними далі робити? Куди заховати? Чим годувати? От і сидимо рівно, як на цьому самому… І хочеться, і колеться. І кинути дві сотні людей на корм Хантерам неправильно, і допомога буде ведмежа. Куди вони потім подінуться? Особливо старі та мами з немовлятами? Вони ж всі назад, додому підуть. Там їх Хантер і приймуть. Тож усі наші зусилля — нанівець. Тільки гірше буде. Цих інопланетяни через Ха-Ксіна та знищеного тобою карателя схопили. А якщо й ми ще додамо куті меду, боюся — у Клітці опиниться ще кілька сотень ні в чому не винних мешканців.

Сашка охнула і притиснула долоні до обличчя, благально дивлячись на мене. Я кивнув у відповідь, і дівчина полегшено зітхнула.

— Гм... А якщо я скажу, що знаю, як вирішити цю проблему?

— Що?! — Возген подався вперед, і навіть бійці жваво загули. Схоже, вони й справді не могли вирішити: що робити? — Та якщо ти… Лео! Я тебе... Я тобі... Все, що хочеш... Та ми з хлопцями... Ти ж не жартуєш?

— Ні. Дивися... — я дістав карту підземного складського комплексу і розклав її на прилавку.

— Що це? — здивовано глянув на мене Возген.

— Читай… — вказав я на напис у верхньому кутку схеми.

— «Троянда»? — промовив він уголос. — Так. Я знаю. Була така система сховищ, підготовлена на випадок ядерної війни чи глобальних катастроф. Але де ті комплекси розташовані, ніхто не знає. Усі відомості зберігалися у комп'ютерах, а ті згоріли у перші ж хвилини вторгнення. А люди, які могли «пальцем показати», загинули. Та й самі склади навряд чи вціліли за стільки років. Чи я помиляюсь?

Погляд Возгена перемістився на принесені консерви і в ньому спалахнув вогник надії.

— Помиляєшся. Один із таких складів, а саме цей, — тицьнув пальцем у малюнок, — знаходиться зовсім поряд. І продуктів там… не те що пару сотень, кілька тисяч роками годувати можна. І жити де знайдеться. Сам кілька житлових модулів бачив.

— Та це дрібниця… — відмахнувся Возген. — Люди давно вже не вибагливі. На голову щоб не капало, а взимку — снігом не задувало, та й годі.

— Теж вірно. І тим не менш…

— То де ж ці ворота до Раю?

— Входи три… — я почав по черзі тикати на схемі. — Цей виводить на звалище. У районі цеху утилізації. Та ділянка полігону давно покинута. Ми добу по ньому тинялися і крім диких псів нікого не зустріли. Отже, якщо обережно, особливо у темну пору доби, там можна навіть гуляти. Ну, коли несила стане під землею сидіти.

— Це добре, — кивнув Возген. — Дітям потрібне свіже повітря. І сонце — хоч час-від-часу. Щоб рахітом не хворіти. Та й дорослим продихатися, щоб клаустрофобію не підхопити. А решта куди виводять?

— Другий, — палець ковзнув у потрібному напрямку, — автомайстерня та гаражі позаду школи.

— Там не розвернешся… — спохмурнів координатор. — Якщо «Злидні» засічуть, одразу здадуть Хантерам. Ці двері взагалі краще наглухо забити. Щоб навіть випадково не спалитись.

— Або усунути непотрібних сусідів… — зненацька запропонувала Сашка.

— Гарна ідея, — засміявся хтось із бійців. — Мені подобається хід її думок. Перебити всіх «злиднів» і немає проблем.

— Усіх не переб'єш, — відмахнувся Возген. — Якби це було можливо, то давно б зачистили. Але, такі як Сидір та його банда будуть завжди, доки є кому служити. Знищимо цих покидьків, за кілька днів з'являться інші. Та й самі знаєте, як доведеться розплачуватись цивільним за вбивство поліцейського. І це ще якщо до інопланетян інфа не піде. Тож нічого даремно язиками молоти. Тільки відволікаєте… Усе, закрили тему. А третій вхід де?

— У тебе за спиною, — не зміг відмовити собі в задоволенні підчепити територіального координатора Опору, який стільки років тримав тут харчевню, вона ж опорний пункт бойового загону, і навіть не здогадувався, що знаходиться всього за кілька кроків від його закладу.