Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

— Кличте… Я і своїх покличу: хай познайомляться, бо-о то для зв'я-язку не завадить.

Підійшли Лемко з Ліщиною, поручкалися з Кужілем і його бойовиками.

— А ви чиї будете, хло-опці? Щось я про-о вас раніше не чув…

— Ми з-під Карпат, — посміхнувся Бойко.

— Вони з Енеєм прийшли, — додав, взуваючись, Андрій. — Допомагали нам на Ровенщину переходити… А це вам від мене. Шоколад англійський, люкс!

— Дякую красно, але в мене зу-уби. Солодкого не мо-ожу…

— То дівці дасте, щоб солодше пригортала, — устряв у розмову Ліщина.

— Яка-a дівка? — махнув рукою Кужіль. — Другий рік, я-ак в хаті не спав. Забув, я-ак жінку зва-ати…

— Тоді візьміть оце… Мішок для спання, — запропонував Андрій.

Кужіль не відмовився. Зважив на долоні подарунок.

— Ле-егенький…

— Він на пуху, — пояснив Ліщина.

— Дякую красно. — Кужіль розпустив замок-блискавку, засунув руку всередину мішка. — Те-епло, як у жі-інки за пазухою…

Хлопці хихикнули. Кужіль і собі засміявся в кулак. Він уже остаточно переконався, що має справу з людьми Тура, і заспокоївся.

— Ви-и, хлопці, от що… — звернувся до Ліщини й Лемка. — Назад підете самі. Другові Туру передайте, що-о… 135-й зустрінеться з ни-им на півночі Сонного озера, під скелею, що на піщаній ко-осі, у вівторок, два-адцять шостого, на-а Максимів день. Запам'ятали? Ану, хто з ва-ас д-доб-ру па-ам'ять має. Повторіть.

— Двадцять шостого, у вівторок, на Максимів день, — почав Василь Бойко. — На півночі Сонного озера, під скелею…

— Та-ак і передайте… Ну, ми пішли-и…

— Бувайте, хлопці. — Андрій потис обом руки. — Дасть бог, ще здибаємось. За допомогу спасибі вам. І другові Туру теж спасибі за все.

— А тепер ро-озходимось, — наказав Кужіль і попрямував поміж могилами до того краю кладовища, що був ближчий до лісу. Андрій і двоє бойовиків рушили за ним. Коли проходили повз яму, Андрій спитав:

— Навіщо ви цю яму рили?

— Для вас, — ошкірився Кужіль. — Думалося, коли що не так, закопаємо, та й по всьому… Та-а-й слава геро-оям!

— Але й гумор у вас, друже Кужіль. Просто-таки цвинтарний…

Настав Максимів день. Зранку ніби проклюнулося сонце, але скоро, небо вкрилось хмарами, й пішов дощ, дрібний, тепленький сіянець. Чекали, от-от вщухне, а він ішов і йшов, стиха перешіптуючись з листям і травами. Так, під дощем, і рушили по обіді до місця майбутніх подій. Бойко з Ліщинським — лівим берегом озера, група капітана Мороза — правим. Одні — до великої скелі, другі — до малої. Берег озера і навколишні ліси обстежили ще позавчора, проте залишати там свої секрети генерал Семеняка не дозволив. «Нехай усе виглядає так, ніби ми віддаємо їм оперативний простір…»

Міркуючи над тим, чому саме це місце 135-й обрав для зустрічі в Туром, дійшли висновку: Кужіль сказав правду, надрайонний провідник знав місцевість і вмів мислити оперативно. На півночі Сонне озеро упиралось у порослі лісом пагорби. Час, дощ, хвилі, вітер підмили, обвалили у березі сланцеві породи, утворивши схожу на підкову затоку, облямовану з півночі і сходу скелястим урвищем, в якого озеро, коса й обидва береги проглядалися і прострілювалися на кілометри. «Вони, безперечно, осідлають гребінь великої скелі, а на малій поставлять кулемет. Таким чином, місце під великою скелею буде прикрите вогнем. Для них це вигідно. Людей у них обмаль. Добре, коли нашкребуть по криївках десятків зо два… Ми віддамо їм позицію, і це заспокоїть їх. Нехай думають, що, захопивши панівні висоти, диктуватимуть нам свою волю».

Так генерал Семеняка говорив на нараді, що минулої ночі відбулася на базі забезпечення. Зараз, ідучи берегом, Василь Бойко згадував напучування генерала ще й тому, що тепер, коли Андрій пішов до Леміша, чи не першу скрипку доводилося грати йому. Він особисто знав Кужіля, Ярка і Кадуба. Хто з них вийде на зв'язок?

«Ваша група, лейтенанте, вирушить до скелі першою. На вас покладається завдання прийняти розвідку 135-го». Хто буде у тій розвідці за старшого? Як з ним повестися, коли зовсім не знаєш людини, коли у тому світі, а якого вона прийшла, ходиш, як сліпий, навпомацки. «Майте на увазі, 135-й — досвідчений підпільник. Зникнення зв'язкового може насторожити його, а тому пильність його людей буде потроєною. Пам'ятайте, група капітана Мороза починає діяти за вашим сигналом».

Дорога, хоч і була недалекою, забрала багато сил. Докучав дощ. Навіть коли він вщух, мокрі віти й трава щедро сипали на одяг важкі краплі. На скелю видерлися потомлені, змоклі до нитки. Треба було швиденько роззирнутися навкруги, чи не приготували їм тут якоїсь несподіванки. Проте ніби все було, як і позавчора, — ніде жодних слідів. Вітер, що встиг розігнати хмари, визволив з полону сонце і влігся на спочинок. Червоні призахідні промені стрибали з хвилі на хвилю, вистелюючи на плесі яскравий килимок; золотили зволожений пісок, по якому походжали гордовиті чайки. Бойко з Ліщинським спустилися до підніжжя скелі, посідали біля води на камені. Теплий від сонця сланець приємно грів долоні. Василь Бойко скинув прилиплу до тіла мокру сорочку і розстелив її поряд себе сушитися. Далі почав знімати штани.

— Що це ти? Купатися надумав, чи що?

— А чого, можна і скупатись…

— А як прийдуть?

— Хай приходять. Побачать — купаємось, значить, тихо — і заспокояться.

— А як займуть без штанів?

— То давай по черзі. Один купається, другий — штани стереже, — посміхнувся Бойко. Він не втрачав почуття гумору ні за яких обставин. До того ж операція знешкодження 135-го бачилась йому як на долоні. Підрозділи Малашенка і Хабібуліна пропускають надрайонного провідника з усім його почтом до озера і замикають, притискаючи підковою, що поступово, до берега, має звужуватись. З озера, човном, до коси рушають майор Супрун (він гратиме роль Тура, бо навіть зовні