Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ж робити? — розгублено прошепотіла Сніжинка. В її оксамитних очах заблищала сльоза.
— Рано ще плакати, дівчинко, — суворо сказав Сонцезір. Він якусь мить роздумував. Потім погляд його сягнув у невидиму даль, ніби обіймаючи собою всю Землю. — Ми забули, що існує людство. Я йду до Великої Матері. Ми звернемось до планети. Суоне, збережіть нашого сина скільки можна. Ми врятуємо його.
«Селеніт»Вони йшли вузькою ущелиною поміж місячними горами.
Інколи зупинялись, дивилися навколо себе, в чорне небо, де сяяв тремтливим зеленкуватим промінням великий напівдиск Землі.
Розгублено переглядались. І знову йшли. Попереду йшов хлопець. Йому було вісімнадцять років. Він був сильний і сміливий. Жодного почуття страху не з’явилося на його обличчі. Недаремно ж він полетів сюди, на супутник Землі! А може, він тримався тому, що позаду йшла дівчина. Його подруга. Його помічниця по селенологічній роботі. їй всього п’ятнадцять років і сім місяців, а вона поводиться як доросла. Жодної скарги. Жодного натяку на втому. Горда, тільки інколи в її синіх, як земні озера, очах проглядає смуток і розгубленість. Чи то, може, здається? Дівчина зупинилася, покликала його.
— Добромире!
Хлопець обернувся, подивився на неї.
— Що тобі, Зоре?
— Я втомилася. Я хочу спочити.
— Не можна, Зоре, — благально сказав він. — У нас кисню залишилось на три години. Треба шукати, шукати, шукати.
— Не пропадемо, — вперто сказала вона. — Нас уже шукають. Ракетні вертольоти. А якщо ні — то локатори із Землі намацають. Я хочу спочити.
Добромир заглянув за скло її шолома. Личко Зорі, справді, було втомлене і зеленкувате. Напевне, їй важко, адже вона така маленька і мініатюрна.
Дівчина рішуче сіла на великий плескатий камінь, потім прилягла. Очі її склепилися. Добромир почув її бурмотіння:
— Отак заплющити очі — і здається, що ти вдома. Поряд нечутно ходить мама, муркоче кіт, і за вікном шелестить яблуня.
Хлопець сів поряд з нею. Мила, рідна. Яка вона хоробра. Навіть знаку не подає, що вони перед смертю. А в самої, напевне, коти шкребуть на душі.
Добромир поглянув на хронометр. Скільки вони ходили? Дванадцять годин. Чому вони заблукали? Яка необачність! Вийшли з селенологічної бази погуляти в легких костюмах, потрапили в ущелину. їх захопили розсипи барвистих самоцвітів. А потім зникли обриси станції. Чому так трапилося? Чому? Начальник станції Гайворон тепер вижене його з роботи! Вижене — це точно! її ні, вона молода ще і, крім того, не несе відповідальності. А втім, спочатку треба повернутися. Може, вони взагалі нікуди не повернуться. Отут і залишаться серед мертвих місячних скель. Вийде кисень, вичерпається енергія термозахисту — і все.
Добромир зусиллям волі відігнав неприємні думки. Геть, геть! Якщо і вмерти, то людиною, а не боягузом.
Він подивився на її тендітну постать у сріблистому скафандрі, тихо покликав:
— Зоре! Чуєш, Зоре?
— Чую, — прошепотіла вона.
— Може, підемо? — жалібно сказав він. — Час іде.
— Не хочеться, — зітхнула вона. — Все одно, нікуди не вийдеш. Спокійно будемо сидіти і ждати. Нас знайдуть, ось побачиш! Краще поглянь на зорі. Які вони прекрасні! Нема нічого прекраснішого від зоряного неба. Напевне, воно завжди було основою всього чудового: і поезії, і любові, і творчості, і прагнень до подвигу.
— А були такі люди, — зітхнувши, сказав Добромир, — що хотіли знищити цю красу.
— Що знищити? — не зрозуміла Зоря.
— Зірки. Зоряне небо.
— Нічого не розумію, — знизала дівчина плечима. Вона з цікавості аж підвелася на камені. — Розкажи, що ти маєш на увазі.
— Був такий проект, — почав пояснювати Добромир. — Здається, американського фізика. Тоді ще було таке розділення — американський, російський, французький. Як його прізвище — забув. Та це й не має значення. Тоді той проект прийняли серйозно, як науковий, і навіть обговорювали.
— Ну-ну, розповідай, — підохотила Зоря.
— Він, той фізик, запропонував таке. Оскільки Земля використовує тільки нікчемну долю сонячної енергії, здійснити проект, за яким можна було б захопити всю сонячну радіацію.
— Як?
— Пошматувати на клапті Юпітер і зробити з нього гігантську сферу, якою повністю прикрити Сонце, а разом з ним і три внутрішні планети — Меркурій, Венеру і Землю. Не пам’ятаю, чи про Марс говорилося, чи ні.
— Для чого це їм? — обурилася дівчина. — А потім, як же жителі Юпітера?
— Тоді думали, що там життя нема, — пояснив Добромир. — Але не в тому справа. Учений та його прихильники міркували так. На внутрішньому боці сфери можна буде розмістити більйони істот — значить, перенаселення не загрожуватиме Землі. Друге — вся енергія Сонця буде використана для потреб людей.
— Це якесь божевілля, — прошепотіла Зоря. — Навіть подумати страшно. Замкнути Сонце в якийсь ковпак!
— Ні, дивно те, що проект зовсім безграмотний науково, але він все ж обговорювався серйозно сотнями людей. По-перше, сфера з масою Юпітера була б неминуче розірвана гравітаційними силами і знову поступово об’єдналася б в певні скупчення. А якби навіть не розірвалась, то уявляєш, яке майбутнє ждало жителів такого ковпака? Весь внутрішній простір являв би собою замкнуту систему, яка дуже скоро наситилася б радіацією й плазмою до критичної межі й вибухнула б, як булька.
— Та
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.