Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Взагалі в нашому пансіоні є правила, — нагадала викладачка, але вже не так упевнено.

Сюзен поплескала її по плечу:

— Гадаю, це радше настанови, а не правила. Вам так не здається, Євлаліє?

Рот панни Дупс розтулився й стулився. І Сюзен враз помітила, яка ця панна директорка насправді маленька. Вона трималася високо, в неї була хода високої людини, і говорила вона звисока, і взагалі була високою натурою в усіх сенсах, крім фізичного. Просто дивовижа, як їй так довго вдавалося приховувати це від усіх навколо.

— Та, гадаю, мені час у ліжко, — вела далі Сюзен, осідлавши адреналінову хвилю. — Та й вам час лягати. У вашому віці шкідливо сновигати темними коридорами о такій порі, правда ж? Ви ж не хочете мати втомлений вигляд, коли до дівчат завтра приїдуть батьки?

— Е.. Ні... Дякую, Сюзен.

Сюзен ще раз привітно всміхнулася до розгубленої директорки й рушила до спальні, де роздяглася, не запалюючи свічки, й полізла під ковдру.

У спальні було тихо, якщо не брати до уваги мирного дихання дев’яти дівчат і приглушеного реву каменепаду — саме так дихала уві сні принцеса Гагата.

А тоді до цього хору долучився звук, із яким зазвичай схлипують ті, хто не хоче, щоби їх чули. Звук той чувся ще довго — багато що чекало своєї черги на оплакування.

Десь високо над світом Смерть мовчки кивнув. Можна обрати безсмертя, а можна — людяність.

І обирати кожен мусить за себе сам.

Той день був останнім у семестрі, а тому вкрай безладним. Хтось із дівчат їхав зранку, весь час прибували батьки, тож ні про які уроки не було й мови. За традицією, в цей день суворі правила не діяли.

Сюзен разом із Ґлорією й принцесою Гагатою пішли прогулятися до квіткового годинника. Була за чверть маргариткова.

Сюзен почувалася одночасно порожньою посудиною й напнутою струною. Дивно, що з кінчиків її пальців не сипалися іскри.

Ґлорія купила трохи смаженої риби у Тритрояндовому провулку.

Із паперового згортка смерділо оцтом і незіпсутим корисністю холестерином, та в смороді тому бракувало нотки смаженої плісняви, що надавала запахам тамтешніх страв фірмового звучання.

— Батько каже, що треба мені повертатися додому й виходити заміж за якогось троля, — поділилася Багата. — Альо, кістки не викидай, доїм.

— А ти вже того троля бачила? — спитала Сюзен.

— Ні. Але батько каже, що він цар чималої гори.

— Моя би воля, я б на таке не погодилася, — сказала Ґлорія. — Уже ж Століття Летючої Лисиці! Я би вперлася й дала відсіч. А ти що скажеш, Сюзен?

— А?

Сюзен думала про щось геть інше, а коли подруги повторили, відповіла:

— А я би спершу придивилася. А раптом він дуже навіть нічого. Ще й гора в нього є.

— Так, це логічно. А батько тобі картинок не надсилав? — спитала Ґлорія.

— О, так, — пригадала Гагата.

— І як він тобі?

— Ну... Кревази там були нічогенькі, — замислилася Гагата. — А ще там є льодовик, який навіть серед літа не тане, якщо батько нічого не наплутав.

Ґлорія схвально кивнула:

— Ніби непоганий хлопець.

— Але мені завжди подобався Кряж із сусідньої долини. Батько його терпіти не може. Але він працьовитий, на всьому заощаджує, уже навіть на власний міст назбирав.

Ґлорія зітхнула:

— Тяжка іноді наша жіноча доля, — вона підштовхнула Сюзен у бік. — Хочеш рибки?

— Не голодна, дякую.

— А дарма, воно смачне. Без плісняви й корости, як раніше.

— Та ні, дякую.

Ґлорія ще раз підштовхнула її в бік і хитро всміхнулася в бороду:

— Тоді, може, піди глянь, що там є?

— Нащо мені?

— О, та просто ваші людські дівчата сьогодні туди бігають, ніби там їм медом помазано. Це все через того хлопця новенького. От бороду на відсіч даю, що він із тих, ельфонутих.

Всередині Сюзен щось напнулося й дзенькнуло. Вона підвелася й промовила:

— То он що він мав на увазі! Що це просто іще не сталося!

— Хто мав на увазі, ти про що?

— Це ж та ятка в Тритрояндовому провулку?

— Вона.

Двері до помешкання чарівника були відчинені. Сам чарівник виставив на поріг крісло-гойдалку й дрімав на осонні. На капелюсі його сидів крук. Сюзен спинилася й люто глянула на птаха.

— Може, хочеш мені щось сказати?

— Кар-кар, — відповів крук і набундючився.

— Оті добре.

Сюзен ішла далі й відчувала, як шаріється. За спиною в неї хтось сказав:

— Ха!

Сюзен вирішила не звертати уваги.

У канаві на узбіччі щось блискавично прошмигнуло. А потім з-під папірця від вуличної смаженини почулося:

— ТХ-Х-Х.

— Ага, дуже смішно, — саркастично відповіла Сюзен, не спиняючись. А тоді зірвалася на біг.

Смерть усміхнувся, відсунув збільшувальне скло від макета Дискосвіту й помітив, що Альберт за ним спостерігає.

— НАГЛЯДАЮ ПРО ВСЯК ВИПАДОК.

— Добре, Господарю. Я вже й коника для вас осідлав.

— ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО Я ПРОСТО НАГЛЯДАЮ?

— Так, саме так, Господарю.

— ЯК ТИ ЗАРАЗ ПОЧУВАЄШСЯ?

— Добре, Господарю.

— ДОСІ ТУ ПЛЯШКУ ПРИ СОБІ ТРИМАЄШ?

— Так, Господарю.

Пляшка стояла на поличці в Альбертовій кімнаті. Слуга провів Смерть до стайні, допоміг зійти в сідло й подав косу.

— А ТЕПЕР МУШУ ЇХАТИ.

— Такий ваш обов’язок, Господарю.

— ТО Й ГОДІ ШКІРИТИСЯ.

— Добре, Господарю.

Смерть вирушив із двору, але чомусь не у бік воріт, а доріжкою до саду. Під одним із дерев спинив Хропунця та якийсь час дивився вгору.

— ПО-МОЄМУ, ЦІЛКОМ ЛОГІЧНА КОНСТРУКЦІЯ.

Хропунець слухняно розвернувся й пішов до виїзду в світ. Попереду розкинулися міста, поля, ліси. Лезо коси палало синім полум’ям.

Смерть відчув, що за ним спостерігають. Він глянув угору, на Всесвіт. Той розгублено, але вкрай зацікавлено за ним стежив. Тільки одному йому чутний голос промовив:

— То ти в нас тепер бунтар, Смертенько? І з якої причини?

Смерть якийсь час розмірковував. Коли й була якась метка й зухвала відповідь на це питання, вона йому не давалася.

Тож він промовчав і скерував коня до людства та дріб’язкових людських справ.

Він їм потрібен.

Десь в іншому світі, далеко-далеко від Дискосвіту хтось невпевнено взяв у руки музичний інструмент, чий голос відлунював душевним ритмом нового власника.

Ця музика житиме вічно.