Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Під час розмови з'ясувалося, що Вінсентова уява про ледарів не зовсім збігалася з тим, якими їх бачили інші люди.

— Батько мені багато залишив, — пояснював він, байдужо знизавши плечима, — у тому числі вчений ступінь, яким я ніколи не користуюся, будинок, в якому ніколи не живу, та фабрику, яку ніколи не відвідую, бо мені все це нецікаво.

Авжеж, нецікаво, Вінсенте. Авжеж.

— Ваш батько, певно, був дуже заможним чоловіком.

— Так собі.

Безсмертні слова надзвичайно багатих, чия природна точка фінансового насичення настільки висока, що вони мешкають високо над світом простих смертних і можуть осягнути статки, що є за межами уяви простих людей. Отже, це «так собі» обіцяє багатство, яке ще не здобуто.

Тема Вінсентова батька повиснула між нами, і ця наживка здавалася такою ніжною та соковитою, що я проігнорував її.

— То навіщо така людина, як ви, розмовляє з такою людиною, як я? — поцікавився я.

— А хіба я не сказав? Я палкий прихильник ваших праць.

— Справді? То ви не… ну, не плануєте відкрити власну газету або спробувати себе в цій професії?

— Ну що ви, ні! Я не маю жодної гадки, як це робиться. Але ось що я вам скажу…

Ось воно: він по-змовницьки совався на місці, нахилив голову, потайки озирався навколо.

— А у вас не знайдеться якого-небудь інсайдерського бруду?

Якого саме бруду, любий мій?

— Мій чувак-бухгалтер хоче, щоб я вклав гроші у певну компанію, яка займається чимось надзвичайно технічним з гармонійним резонансом, чи як там його. Я зазвичай покладаюся на його думку, але ця інвестиція має бути дуже великою, і я не зовсім певний, що вони зростатимуть. Що ви про це думаєте?

Я думаю, Вінсенте, що скориставшись висловом «чувак-бухгалтер», ти трохи переборщив.

Я думаю, що зараз було би легко вбити тебе.

Я думаю, що попри все я усміхаюсь.

Усміхаюсь твоїй грі. Твоїй чарівності. Твоїм невимушеним манерам і непристойним жартам. Усміхаюсь, бо впродовж десяти років ми усміхалися та працювали разом, і лише впродовж кількох днів ти намагався позбавити мене життя. Усміхаюсь, бо саме це звикло робити моє обличчя за твоєї присутності, попри ненависть, яку неможливо описати. Усміхаюсь, тому що попри всю брехню, попри все те, що я про тебе знаю, ти подобаєшся мені, Вінсенте Ренкіс. Ти досі мені подобаєшся.

— Як зветься ця компанія? — спитав я. — Може, мені її перевірити?

— А ви можете? Я не хочу, щоб ви подумали, що річ була саме в цьому — я знаю, що всі всіх постійно використовують — але чесне слово, Гаррі… Можна мені звати вас Гаррі? Я великий шанувальник вашої праці, я просто хотів познайомитися з вами, а ця інша справа просто…

— Нема проблем, пане Ренсом… Саймоне? Саймоне, це не важко.

— Я не хотів би обтяжувати вас.

— Це не важко. Це моя робота.

— Принаймні, дозвольте мені заплатити за ваш час! Витрати? Ну, хоча б витрати!

Я згадав, як легко підкупити хорошу людину. А цей Гаррі Оґаст, роль якого я граю, він хороший чоловік? Я вирішив, що так, він має бути хорошим, але як і всі хороші люди, за присутності Вінсента Ренкіса він зазнає морального падіння.

— Ви сплатите за гарну вечерю, — відповів я, — і будемо квити.

Зрештою я дозволив йому заплатити і за квитки теж.

* * *

Ця компанія виявилася саме такою, як я очікував. За звичайних обставин вона мала би займатися розробкою нового покоління кольорових телевізорів, покращувати коливання в кінескопі, досліджувати взаємні впливи приладів через електромагнітну взаємодію. Але так само, як і багато інших закладів у Сполучених Штатах, вона отримала п'ять аркушів жовтого паперу, на яких було акуратно надано специфікації, електронні схеми та параметри, що стосувалися технологій, які випереджали час років на двадцять, тож тепер ця компанія…

— Це захоплива робота, пане Оґаст, просто захоплива. Стосується одночастинкового резонансу.

І що це значить? Це для моєї статті, звісно, щоб читачі зрозуміли.

— Ну, пане Оґаст, якщо ми візьмемо, скажімо, промінь світла… дуже інтенсивний промінь, приміром, лазера…

Авжеж, така відома кожному в 1960-их роках річ, як лазер.

— І спрямуємо його на електрон…

Авжеж, ми в 1960-их тільки й робимо, що світимо лазерами на одиночні електрони; де я був останні вісімсот вісімдесят років?

— Ми побачимо передачу енергії… Ви знайомі з поняттям корпускулярно-хвильового дуалізму?

Уявімо, що знайомий.

— Бл… искуче! То ви маєте знати, що те, що ми звемо світлом, зараз вважається водночас частинкою — фотоном — і хвилею, а завдяки гармонічному резонансові між цими хвилями, які водночас є частинками, ми можемо почати бачити… Ви певні, що розумієте це, пане Оґаст? У вас дуже задумливий вигляд.

Задумливий? Це через поганий обід. Нехай у цьому буде винний поганий обід.

— Яка прикрість, пане Оґаст. Я не знав. Може, вам краще сісти?

* * *

А потім я написав доповідь для Вінсента. Застосування цих розробок було для мене очевидним, а найголовнішим було те, що я розумів, чому ця компанія цікавила Вінсента — їхні дослідження дуже корисні для створення омріяного ним пристрою, квантового дзеркала, яке має подивитися на одну частинку, і з результатів спостереження вивести відповіді на все. Просто, Гаррі, дуже просто… якщо тобі стане відваги зробити це.

Він досі створює його, десь у глибинці Америки — саме в цьому й була його найголовніша мета. Але я не міг показати, що я все це знаю, а тому написав аналіз, який базувався не на науці, а здебільшого на особистостях зустрітих мною людей і на тому, чи справляли вони враження тих, хто має план.

Ми зустрілися під час вечері — за його рахунок — і він угукав і агакав як експерт, гортаючи мої сторінки, а зрештою кинув мій твір на стіл, плеснув долонями й вигукнув:

— Це чудово, Гаррі, просто чудово! Офіціанте! Ще саке!

Це був 1969 рік, новою модою в Америці були суші. Полярні льодовики танули, небеса через промислові викиди ставали оранжево-жовтими, Радянський Блок розвалювався й ширилися чутки про те, що з’явилися ліки, які роблять чорну шкіру білосніжною — вони були призначені для чорних, які боролися в США за громадянські права. Це, за словами Ніксона, був істинний шлях до рівності. Як на мою думку, єдиною причиною того, що світ досі не знищили ядерними бомбами, було те, що ні в кого не з’явилося причини спробувати це зробити.

— Розкажи мені про себе, Гаррі. Ти британець, я прав? — отакої! Питання