Читати книгу - "Зона покриття"

Або не такий, як раніше.

10

— Як ви збираєтеся потрапити на захід? — спитав Клай, коли вони йшли до знака на перехресті. — Ночі ще деякий час належатимуть нам, але дні — це їхній час, а на що вони здатні, ви вже бачили.

— У мене практично немає сумнівів у тому, що ми можемо не пускати їх у свої думки, коли не спимо, — відповів йому Ден. — Звичайно, потрібні деякі зусилля, але це можливо. Спатимемо по черзі, принаймні деякий час. Багато залежить від того, чи вдасться нам триматися подалі від зграй.

— А для цього треба якомога швидше дістатися західної частини Нью-Гемпширу й перейти до Вермонту, — сказав Рей. — Подалі від забудованих районів. — Він посвітив ліхтариком на Деніз, котра сиділа, спершись на спальні мішки. — Ми зібралися, дорогенька?

— Зібралися, — підтвердила вона. — Шкода тільки, що ви не даєте мені хоч щось нести.

— Ти несеш свою дитину, — ніжно заперечив Рей. — Цього досить. А спальні мішки можна залишити.

— Є такі місцини, де ліпше їхати, ніж іти, — сказав Ден. — Рей вважає, що деякі путівці вільні для проїзду протягом дюжини миль, не менше. У нас хороші карти. Він опустився на одне коліно й одягнув свій рюкзак, не зводячи при цьому погляду з Клая. На губах Дена з'явилася ледь помітна гірка посмішка. — Я знаю, що шансів у нас небагато, я не дурень, якщо вас це цікавить. Але ми знищили дві їхні зграї, вбили сотні мобілоїдів, і я не хочу зустріти кінець на одній із цих платформ.

— У нашому арсеналі є ще дещо, — мовив Том. «Чи збагнув Том, що вже перейшов до табору Гартвіка?» — подумав Клай. Мабуть, збагнув. Том далеко не дурень. — Ми потрібні їм живими.

— Авжеж, — кивнув Ден. — Ми можемо врятуватися. Вони ще слабкі, Клаю. І нехай вони розкинули свою мережу, але б'юся об заклад, що у ній повно дірок.

— Чорт забирай, вони й досі ходять у брудному одязі, — додала Деніз. Клай схилявся перед нею. Схоже було, що вона на шостому, а може, й на сьомому місяці, але її так просто не злякаєш. Він дуже шкодував, що Аліса так і не познайомилася з нею.

— Крізь ці дірки ми й прослизнемо, — твердив Ден. — Підемо в Канаду з Вермонту, а може, Нью-Йорка. П'ятеро краще, ніж троє, але шестеро — ліпше за п'ятьох. Троє сплять, троє стоять на варті вдень, щоб протидіяти телепатичному навіюванню. Наша власна маленька зграя. Що скажете?

У відповідь Клай повільно похитав головою.

— Я йду шукати сина.

— Подумай ще раз, Клаю, — попросив Том. Будь ласка.

— Облиште його. Він уже все вирішив, — сказав Джордан, підійшов до Клая і обійняв його. — Сподіваюся, ви його знайдете. Але навіть якщо знайдете, гадаю, нас вам знайти вже ніколи не вдасться.

— Ще й як вдасться. — Клай поцілував Джордана в щоку і відступив назад. — Я впіймаю собі телепата й користуватимуся ним, як компасом. Може, це навіть буде Лахмітник власною персоною.

Повернувшись до Тома, він простягнув йому руку.

Але Том, не звертаючи уваги на руку, стиснув Клая в обіймах і розцілував у обидві щоки.

— Ти врятував мені життя, — прошепотів він своєму другові на вухо. Гарячий подих лоскотав шкіру. Щетина терлася об Клаєву щоку. — Дозволь мені врятувати твоє. Ходімо з нами.

— Я не можу, Томе. Я мушу це зробити.

Том відступив на крок і подивився на нього.

— Знаю, що мусиш. Знаю. — Він витер очі. — Чорт, ніколи мені не вдається як слід попрощатися. Я навіть зі своїм довбаним котом не зміг попрощатися.

11

Клай стояв під знаком перехрестя і дивився, як поступово віддаляється світло їхніх ліхтариків. Він не зводив погляду з променя Джордана, який зник останнім. Секунду чи дві він затримався на вершині першого пагорба на заході, єдина маленька іскорка у пітьмі, так, наче Джордан зупинився, щоб озирнутися. На мить здалося, що промінець хитається з боку в бік. А потім зник, і все поглинула темрява. У Клая вирвалося зітхання, у якому бриніли сльози. Він натягнув на плечі рюкзак і ґрунтовим узбіччям траси-11 рушив на північ. Приблизно за чверть четверта він перетнув межу міста Норт-Бервік, залишаючи Кент-Понд позаду.

Мобільне бінґо

1

Тепер Клай міг спокійно повернутися до нормального життя і мандрувати вдень, бо знав, що фонолюди не чіпатимуть його. Він був аутсайдером, до того ж, вони самі хотіли, аби він ішов у Кашвак. Але була одна проблема: він уже призвичаївся до нічного існування. «Усе, що мені потрібно, — це труна і плащ із каптуром, яким я, лягаючи, зможу вкритися», — думав він.

Холодний червоний світанок наступного дня після розставання з Томом та Джорданом застав Клая на околиці Спрінґвейла. Поряд зі спрінґвейльським музеєм лісу розташовувався невеликий і затишний на вигляд будиночок, який, мабуть, належав доглядачеві. Зламавши замок на бічних дверях, Клай увійшов і з радістю побачив, що в кухні є й пічка, і ручний насос. Була тут ще й повна харчів маленька комора, до якої не дісталися мобілоїди, що нишпорили в пошуках їжі. Цю знахідку він відсвяткував великою тарілкою вівсянки, приправивши страву розведеним з порошку молоком, а ще з цукром та родзинками.

На полиці в коморі, притулені один до одного, мов книжки в паперових обкладинках, знайшлися пакети з фольги, у яких виявився концентрат яєчні з беконом. Одну порцію він підсмажив, а решту пакетів запхав у рюкзак. Їжа була кращою, ніж він очікував, тож Клай заснув одразу, як тільки його голова торкнулася подушки в спальні.

2

По обидва боки траси тягнулися довгі намети.

То була не траса-11 з її фермами, містечками й відкритими полями (на якій приблизно через кожні п'ятнадцять миль траплялася цілодобова крамниця з бензозаправкою), а магістраль, прокладена у глухих місцях. Густий ліс підступав аж до кюветів обабіч дороги. По обидва боки білої розділової смуги стояли людські черги.

«Праворуч і ліворуч, — інструктував чийсь голос через гучномовець. — Ліворуч і праворуч, ставайте у дві шеренги».

Він був схожий на голос закликальника біля шатра для гри у бінґо на