Читати книгу - "Зерно правди"

— Не будуть забиті батьки за синів, а сини не будуть забиті за батьків, — кожен за гріх свій смертю покараний буде, — процитував прокурор Книгу Повторення Закону.

Вільчур, не зводячи з нього очей ані на мить, заджерготів незрозумілими словами, мелодія фраз здавалася то співучою, то шорсткою, просякнутою блюзовою тужливістю, це, певне, був їдиш або гебрайська. Шацький запитально підняв брови.

— «Бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях». Як вам, пане прокуроре, добре відомо, на все можна знайти біблійну цитату. Та це неважливо. Важливо те, що ви помиляєтеся, і ця помилка може мати жахливі наслідки.

— Я можу вам сказати, пане інспекторе, скільки разів мені доводилося чути ці слова з вуст заарештовуваних, але навіщо? Адже ви чули їх частіше й краще за мене знаєте, скільки в них правди.

— Іноді є дещиця.

— У цьому випадку дещиця правди — то ніщо.

Кивком голови наказав Маршалкові вивести Вільчура.

— Завтра зустрінемося на допиті, до того часу добре подумайте, чи справді ви збираєтеся перешкоджати слідству. Ці вбивства, ця стилізація, ця божевільна інсценізація, ця шалена помста. Принаймні можете відповісти з гідністю.

Вільчур саме проходив повз нього, порівнявся із Шацьким, їхні обличчя опинилися на відстані кількох сантиметрів. Шацький добре бачив потовщення на білках очей, пори на шкірі, поораній глибокими зморшками, жовтий наліт сигаретного диму на вусах, гострі волосини в ніздрях великого носа.

— Ви завжди до мене погано ставилися, прокуроре, правда ж? — несподівано ображено заскрипів поліцейський, війнувши в обличчя Шацькому кислуватим подихом. — І я знаю, чому.

То були останні слова, проказані Леоном Вільчуром у зв’язку зі справою, коли його заарештували, звинувачуючи в потрійному вбивстві.

4

До прокуратури він не повернувся. Коротко поговорив по телефону з Міщик і Соберай, не хотів з ними бачитися, не бажав пояснювати й розтлумачувати, не збирався реагувати на їхні екзальтовані охи й ахи і «омійбожеяктакемоглостатися». Найважливіше, тобто результати пошуків Романа Мишинського, лежали в них на столах, а цього було досить, щоб віддати наказ про арешт, чим і займеться пізніше Соберай. Для медіа була призначена лаконічна інформація про затримання підозрюваного. Решта залежала від Вільчура. Якщо він зізнається, за три місяці матимуть готовий обвинувальний акт, якщо ж Вільчур усе заперечуватиме — на когось чекатиме тривалий, копіткий процес, підкріплений непрямими доказами. Найімовірніше не на нього, існувала традиція, за якою злочини, вчинені працівниками поліції чи прокуратури, потрапляли до інших прокуратур. Теодор Шацький сподівався, що цього разу справу вдасться залишити тут, можливо, умовити людей в окружній, щоб йому дали довести все до кінця. Він прагнув бути тим, хто напише обвинувальний акт і вмотивує його перед судом. Не уявляв собі, аби сталося по-іншому.

Так чи сяк, нині він цим займатися не мусив, можна відпочити, Шацький навіть не пригадував, коли востаннє почувався таким неймовірно, смертельно втомленим. Настільки, що навіть ходити було важко. Зупинившись перед Опатовською брамою навпроти будинку семінарії, у якому багато років тому повісився Хаїм Вайсброт, і під яким, можливо, стояв маленький Леон Вільчур, виглядаючи свого тата, він не витримав і сів біля якогось бомжа на лавочці. Лише на хвилинку. Волоцюга видався йому знайомим, прокурор напружив пам’ять і пригадав: так, авжеж, це він зачепив Вільчура того вечора, коли вони виходили з «Ратушевої», збирався шукати якогось зниклого товариша. Спершу хотів було забалакати, але передумав. Заплющив очі й підставив обличчя під сонячні промені, навіть якщо воно не гріє, то може, принаймні засмагу дасть, йому було неприємно, що по телевізору він виглядав таким блідим і виснаженим.

Почувався дивно. Завжди закінчення слідства й арешт злочинця супроводжувалися певною пусткою, післяслідчою депресією, синдромом відчуження. Та цього разу то було щось інше, порожнеча стрімко сповнювала його тривогою, знайомим напруженням нейронів, які сигналізували, що він десь помилився, недодивився, проґавив.

Шацький не уявляв, про що йдеться й не хотів над цим замислюватися. Не тепер. Насилу підвівся з лавки й подався вулицею Сокольницького догори, до ринку. Проминув кафешку з варениками, китайську забігайлівку, до якої жодного разу не наважився зайти, на мить зупинився, розмірковуючи біля «Малої», чи посилана цукровою пудрою кава з пінкою не є тим, чого йому найдужче хочеться. Але ні, він не хотів кави, не хотів збудження, він мріяв лише про душ і ліжко.

Дійшов до ринку, коли годинник на вежі ратуші почав свою роботу, вибиваючи другу пополудні. Зупинився на хвилину, спостерігаючи, як змінюється місто, готуючись до туристичного сезону, що, як і скрізь, почнеться на травневих святах. Він досі не бачив Сандомира в цьому ракурсі, адже оселився тут наприкінці року, коли все було зачинене, від золотої польської осені не залишилося й сліду, а бруківка в центрі була мокрою, або вкритою снігом чи кригою. Тепер місто скидалося на хворого, що прокидається після летаргічного сну й не здатен відразу встати й побігти, а лише обережно перевіряє свої сили. Тераса «Кордегардії» була вже приготована, перед «Малою» власниця виставила на вулиці два столики, біля «Каштелянської» двоє офіціантів ставили парканчик у садку. У глибині, здається, перед коктейль-баром, хтось чистив великого парасоля з логотипом пива «Живець», біля «Пулена» відкривали досі наглухо закриту зелену ятку з морозивом. Було й досі холодно, але сонце підбивалося високо й не збиралося здаватися, тож Шацький відчув, що ці вихідні будуть по-справжньому весняними.

Проте не зважився на жодне кафе, звернув до Вісли й за кілька хвилин був уже вдома, уперше від ранку середи. Йому було байдуже до порожнього холодильника й порозкиданих недопалків, Шацький зняв костюма й заліз у постіль, яка й досі пахла солодкуватими парфумами Клари.

«Не розумію, чому я досі не відчуваю полегші, хай йому грець», — подумав прокурор.

І заснув.

5

За кілька годин його розбудив телефонний дзвінок Басі Соберай. Їй терміново треба з ним побачитися. «Окей», — погодився Шацький і пішов прийняти душ, забувши, що «терміново» в Сандомирі означає «негайно». Коли він вийшов з ванної з мокрою головою, з якої вода скапувала на комір темно-синього халата, Бася вже стояла під дверима з безформним пакунком у руках і дивним виразом обличчя.

Простягнула пакет.

— Це