Читати книгу - "Нескінченна історія"

Атрею і Фухур усе ще перебували серед Бастіянови су­путників, але відтоді, як Бастіян привселюдно накричав на Атрею, хлопці жодного разу не розмовляли. У глибині душі Бастіян сподівався, що Атрею скориться і попросить виба­чення. Але Атрею навіть не збирався. Та й Фухур почав ставитися до Бастіяна зі значно меншою повагою і без тіні шанобливості. А саме цього, казав собі Бастіян, вони якраз і повинні навчитися - ставитися до нього шанобливо і з по­вагою! Якщо йдеться про те, хто довше витримає, то це саме вони врешті решт будуть змушені визнати, що у нього, у Бастіяна, незламна воля. Та якщо вони поступляться пер­шими, він прийме їх із розпростертими обіймами. Якби

Атрею став перед ним на коліна, він підняв би його і сказав би: «Не ставай переді мною на коліна, Атрею, бо ти був і є моїм другом...»

Та наразі Фухур і Атрею пленталися в самому хвості колони. Здавалося, Фухур геть розучився літати, він весь час ішов пішки, а Атрею ступав поруч із ним, переважно з похнюпленою головою. Якщо раніше вони були на чолі процесії, раз у раз залітаючи далеко вперед, щоби розвідати місцевість, то тепер друзі пленталися далеко позаду. Басті- яна це нітрохи не тішило, але тут він нічим не міг зарадити. Коли караван був у дорозі, Бастіян здебільшого очолював його, їдучи верхи на мулиці їсі. Та дедалі частіше трапля­лося так, що він чомусь уже не мав на це охоти. Замість то­го він навідувався до Ксаїди в її паланкін. Вона завжди приймала його з почестями, демонструючи глибоку пошану і покірливість, садовила його на найвигідніше місце, а сама вмощувалася біля його ніг. Вона завжди вміла завести як­усь цікаву дня нього бесіду і ніколи не розпитувала про життя у світі людей, відколи помітила, що такі розмови йому неприємні. Вона майже безупинно курила кальян, що стояв коло неї. Трубка цього кальяну була зроблена у ви­гляді смарагдово-зеленої змії, а мундштук, який вона три­мала своїми довгими мармурово-білими пальцями, нагаду­вав зміїну голову. А коли чарівниця затягувалася, то зда­валося, ніби вона її цілує. Хмарки диму, які вона з насоло­дою випускала із вуст і через ніздрі, були щоразу іншого кольору: то сині, то жовті, то рожеві, то зелені, то бузкові...

-Хотів тебе запитати, Ксаїдо, про одну річ, - сказав Бастіян під час одних таких відвідин, замислено розгляда­ючи напіввелетнів у чорних комашиних панцирах, які не­сли і несли паланкін, ідучи бездоганно розміреною ходою.

- Твоя раба уважно слухає, - відказала Ксаїда.

- Коли я бився із твоїми панцерними велетнями, вів далі Бастіян, - то виявилося, що вони складаються із самих лише обладунків, а всередині порожні. То скажи мені, яким чином ці напіввелетні рухаються?

- їх приводить у рух моя воля, - відповіла Ксаїда, пос­міхаючись, - вони підкоряються моїй волі якраз тому, що порожні. Моїй волі підвладне усе, що порожнє.

І вона спрямувала на Бастіяна пильний погляд своїх різноколірних очей.

Бастіян якось невиразно відчув, що цей погляд його страшенно бентежить, та вона вже знову опустила вії.

- А чи зміг би і я керувати ними, тобто - керувати ни­ми своєю волею? - поцікавився він.

- Звичайно, мій повелителю і учителю, - відповіла во­на. - До того ж, стократ краще, аніж я, бо я ніщо порівняно з тобою. Хочеш спробувати?

- Не тепер, - відказав Бастіян, якому зненацька зроби­лося якось маркотно.* (* моторошно) - Може, колись іншим разом.

- Невже тобі більше до вподоби, - улесливо продовжу­вала Ксаїда, - їздити верхи на старій мулисі, ніж щоби тебе несли створіння, якими керує твоя власна воля?

- їха любить мене возити, - сказав Бастіян, трохи спо­хмурнівши. - Вона пишається і тішиться, що на ній їду са­ме я.

- Отже, ти робиш це задля неї?

- Чом би й ні? - відповів Бастіян. - Що в цьому погано­го?

Ксаїда випустила з уст хмарку зеленого диму.

- О, в цьому немає нічого поганого, повелителю. Не­вже може бути поганим щось, що робиш ти?

- То до чого ж ти хилиш, Ксаїдо?

Чаклунка схилила набік свою вогненно-руду голову.

- Ти занадто багато думаєш про інших, мій повелителю і учителю, - прошепотіла вона. - Але ніхто не гідний того, щоби відволікати твою увагу від твого власного розвитку. Якщо ти не розгніваєшся на мене, о повелителю, я нава­жуся дати тобі пораду: більше думай про свою доскона­лість!

- Але до чого тут старенька їха?

- Ні до чого, о мій повелителю, майже ні до чого. Лише одне: вона не достойна носити когось такого, як ти. Мені прикро бачити тебе верхи на такій... такій аж занадто про­стій тварині. Усі твої супутники дивуються, дивлячись, як ти їдеш верхи на мулі. І тільки ти, о мій повелителю і учи­телю, тільки ти один зовсім не замислюєшся над тим, на що заслуговуєш як повелитель.

Бастіян нічого не сказав, але Ксаїдині слова справили на нього сильне враження. Коли наступного дня караван із Бастіяном і їхою на чолі саме рухався через пречудову кві­тучу долину, раз у раз проминаючи невеличкі гайки запа­шного бузку, він скористався з пообіднього перепочинку і вчинив власне так, як йому порадила Ксаїда.

- Послухай-но, їхо, - завів він розмову, погладжуючи мулицю по шиї, - настав час, коли мені треба розпрощатися із тобою.

З горла тварини вирвався стогін жалю.

- Чому ж, пане? - заголосила вона. - Хіба я погано тобі служила? - із кутиків її великих темних очей заструменіли сльози.

- Та ні ж бо, ні, - поспішив утішити її Бастіян. Якраз навпаки, ти везла мене на всьому цьому довгому шляху так добре і обережно і була такою терплячою і слухняною, що я хочу тобі віддячити.

- Не треба мені ніякої віддяки, - відказала їха. Єдине, чого я прагну, - це і далі везти тебе на своїй спині. Чого ж мені ще бажати?

- Хіба ти колись не казала, - правив Бастіян, - що тобі сумно і гірко через те, що мули не можуть мати дітей?

- Так, - відповіла Іха. - Уже геть постарівши, я би радо розповідала своїм дітям про ці щасливі дні.

- Ну що ж, - мовив Бастіян, - тоді я розповім тобі зараз одну історію, яка неодмінно збудеться. І розповім її лише тобі, тобі одній, тому що вона тільки твоя.

На цих словах Бастіян прихилився до довгого вуха їхи і зашепотів:

- Недалеко звідсіля, в невеличкому бузковому гайку, на