Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

Різко прокинувшись від дзвону будильника, я буквально схопилася з ліжка і озирнулась.

Досі наша спальня. Дитяче ліжечко поруч, і наше ліжко, на якому спав Арк, що втомився за напівбезсонну ніч (за яку традиційно спасибі синочку) настільки, що навіть дзвону будильника було непросто змусити його розліпити очі.

Я ж поспішила на кухню, не бажаючи провокувати зайві підозри та небажані запитання своїм стурбованим виразом обличчя.

Це… це не просто сон. Навіть через кілька хвилин, миючи яйця для омлету, я навіть на дрібку не сумнівалася в тому, що бачила те, що насправді колись зі мною відбувалося. Тільки як таке можливо? Невже щось подібне насправді можна було просто забути? Причому не лише після попадання в інший світ, а й загалом! Адже я, живучи з Дімою до самого нашого розриву і навіть залишившись одна, нічого не пам'ятала про цю зустріч. Що підтверджувало ще одна подія: та сама зустріч із незнайомцем у барі, коли я не впізнала його. Бо ж такого хрін забудеш!

Виходить він що, якось «відредагував» мої спогади, щоб я не пам'ятала про нашу з ним зустріч?

…І тому народжувалося ще одне питання. А саме: чи не була у нашому з Дімою розриві заслуга цього дивного дядька? Ні-ні, звичайно, звати мене заміж колишній, мабуть, не планував і без втручання темних чарівників з іншого світу — до того часу, як цей Рейстлін Маджере зустрівся мені посеред ночі, ми з Дімою вже другий рік жили разом, і пропозиція руки та серця залишалася для нього темою, з якою стабільно з'їжджали.

Але все ж таки, а чи не цей тип постарався, щоб мене покинули з важкими рогами?

— Пахне смачно, — несподівано почула я над своїм вухом, і тільки зараз помітила Арка, який, підкравшись зі спини, обійняв мене за талію і поклав голову мені на плече.

— Незабаром буде готово, — усміхнулася я, несподівано розтанувши від приємного тепла, яке накрило мене ніжною хвилею від цього простого жесту.

Про те, що якось небезпечно втрачаю голову, я задумалася трохи згодом. Вже після того, як губи Арка відпустили мене, і чоловік побіг у спальню, міняти підгузки Клавіку, що прокинувся, поки я закінчувала сніданок.

Ні, однозначно, коли відбувається стільки дивного, закохуватися по вуха – не найкраща ідея. І як, питається, бути, коли разом із цим чоловіком мені так добре?

Тяжко зітхнувши, я виклала омлет на тарілки, посипавши його свіжим кропом, і поставила поруч із ними по чашці свіжозавареної чорної кави з приємними нотками коричного аромату. Після чого взяла зі столу пляшку молока і сумно застогнала, виявивши, що вона вже порожня. От же зараза, це я що, все в омлет вилила і не залишила собі трохи для кави? Дірява голова! Арку добре, він і так чорну п'є, а я з молоком люблю.

І що тепер робити? Чорний пити якось зовсім не хотілося, а без кави з ранку, після типової ночі молодої мами, я точно не протягну. До магазину далеко, та й поки збиратиму дитину, щоб туди збігати зі слінгом — сніданок разом з кавою п'ять разів охолоне.

Декілька секунд я розгублено стояла на місці, напружено медитуючи на чашку кави. А потім, тяжко кинувши: «Ну і чорт з ним», — дістала груди з бюстгальтера для ГВ-матусь і почала зціджувати з неї молоко в чашку кави.

— Ем-м-м... Маргарито... — раптом пролунало від входу до кухні. І я навіть не знаю, у кого очі в цей момент округлилися більше: у Арка, який спостерігав цей перформанс, чи у Клавіка, чия законна їжа зараз потрапляла кудись повз його рота.

— Ні, ну а що? — фиркнула я. — У млинцях же нормально!

— Та нічого. Нічого. Мовчу, — похитав головою чоловік. І глибоко вдихнувши, разом із сином на руках сів за стіл поїдати свій омлет.