Читати книгу - "Танець недоумка"

Запам’яталися очі того хлопця. Здивовані… Ще не зрозумів, що вже мертвий. І тільки дивиться так… Ображено. І вираз обличчя — дитячий. Наче він хлопчисько, і йому светр порвали, і мама насварить… Командир його до стіни притиснув і ще раз ножем кудись під щелепу тицьнув… А він долоньку виставив, щоб захиститися… Ніби його не вбивають, а просто — стусанів дають. І беззвучно сповз на підлогу… Навпочіпки… Усе тривало пів секунди, може. Це в мене в голові розтяглося на пів години. Другого ми живим узяли. А я все про того хлопця думав. Як назад ішли — і не пам’ятаю.

…Я зупинився, повернувшись зі спогадів у сонячний день в покинутому секторі нашої колонії, яка, певно, завершує останні приготування до відльоту. Я не зроблю цього. Маячня це! Нісенітниці! Не вбиватиму я людину просто тому, що вона стоїть на моєму шляху. Фу, жах який! Я намагався викинути з голови моторошну картину вбивства, яка зринула в моїй пам’яті. Не буду. Не знаю, що стану робити, але вбивати точно не буду! Залишуся тут, і хай там як! Попрошу Алекса забути який-небудь контейнер з їжею… А найстрашніше, що я не знаю, чи знайду Ельзу. Адже я буду сам. І якщо знайду — гадки не маю, як ми тут виживатимемо! Хоча кого я обманюю! Ми не виживемо на Іш-Чель.

Ні, так теж не можна… Треба сподіватися хоч на щось… І раптом я зрозумів. Я ось що зроблю. Я піду до нього додому, тицьну пістолет йому в лице й вимагатиму скасувати евакуацію. Точніше, спершу я ще раз поговорю з ним по-людському… Та кого, з біса, я переконую! Я не зможу застрелити людину отак — з півтора метра. Наш армійський інструктор — вусатий хрипкоголосий вояк із трьома пораненнями — казав, що це найскладніше. «Ви повинні бути готові вистрелити ворогові ПРОСТО В ЛИЦЕ-Е-Е!!!» — люто викрикував він, витріщаючи очі. А потім говорив дуже серйозно: «Це дохріна як складно, хлопці! Особливо вперше. Тож — готуйте психіку заздалегідь. Уявляйте собі це в усіх подробицях. Щоб шкірою відчували…».

І я уявив. Уявив, як цілюся комендантові в обличчя. А він спершу не вірить, що вистрелю. Може, злиться. Або знову каже мені «синку» і вмовляє прибрати ствол. Але я розумію, що обговорювати більше нема чого, і натискаю на спусковий гачок. З пістолетом має бути легше, як із ножем. Він просто впаде позбавленою життя ганчір’яною лялькою, — на такі я надивився на Проксимі… Й одразу перестане бути ставним… Вигнеться в дурнуватій позі, і з-під його футболки стирчатиме живіт…

От же ж каторжанська душа! Та я просто не зможу це зробити!

Але щось же зробити треба! Що? Може, влаштувати «нещасний випадок»? Хоча це ще більший ідіотизм. Які, з біса, нещасні випадки можуть бути на Іш-Чель! Впустив фен у ванну? Чи можуть?

Думай, Гілю, думай… Переїхати його бронетранспортером? Де взяти? Як усе розрахувати? Це щось зі сфери фантастики. Він сказав про штучне серце — може, його можна якось зупинити? Як? Я сам не помітив, як дійшов до населеної частини табору. Отямився лише тоді, коли дорогу мені перегородив дріт із жовтими табличками «Небезпечно. Не перетинати». І вже збирався переступити його, аж у моїй голові, як сірник, спалахнуло рішення.

І не даючи собі засумніватися, я рішуче повернув назад.

— Раз Міссісіпі, два Міссісіпі, три Міссісіпі, — відраховую вголос і знову перевертаю женця в нормальне положення.

Є! Він підгорнув під себе коси, ставши схожим на засохлу муху. Це другий. Засовую обох собі за пазуху. Кольчужний комбінезон довелося скинути, бо він мав збіса підозрілий вигляд, тому не можу сказати, що роблю все це без побоювання — у скроні настирливо стукає думка, що женці можуть прокинутися просто в мене на пузі. Коли ми возили їх на електростанцію, перші прочунялися хвилин через сорок п’ять…

Умиваюся снігом, бо в мене весь писок закривавлений після бійки з дияволицею. Шкода, що немає дзеркала, — мій вигляд, звісно, має бути більш-менш… Ще раз прокручую в голові свій невигадливий план. Я скажу, що маю до нього коротку розмову, і він пустить мене в помешкання. Ще раз попрошу скасувати евакуацію. Навряд чи він погодиться, звісно. Зате я дам йому шанс. А коли він відмовиться, просто залишу в нього у ванній двох женців. Ось і все. Женці отямляться, почнуть шуміти. Генерал забіжить у ванну, і вони, найімовірніше, відчують його штучне серце. Батарейка там повинна бути набагато потужнішою, ніж у моїй нирці… А якщо генералові пощастить і він залишиться живий — так тому й бути. У такий спосіб я ніби віддаю фінальне рішення на відкуп долі. Так легше. Списати відповідальність завжди легше…

Комендант стовбичив надворі, біля входу в будинок, і мені довелося пройти повз нього на значній відстані, обігнути коло й повернутися через п’ять хвилин. Але, коли я знову побачив здалеку генералів котедж, він іще був надворі! Мені це не підходило — генерал може не запросити мене всередину, якщо почну розмову на вулиці. Я зробив іще одне коло. Без годинника я дуже боявся прорахуватися. Скільки часу минуло, відколи я їх приспав? Боюся, не менше двадцяти хвилин.

На третьому колі нічого не змінилося. Генерал розкручував крісло-гойдалку й упаковував. Судячи з відкритої банки пива, він не дуже квапився. Мене обдало потом.

Колись — мав тоді років зо п’ять — я знайшов у дворі мертву осу й засунув її в кишеню спортивних штанів, щоб забрати додому. Оса була дуже красива, наче дорогий і точний механізм. Я уявляв, як гратимуся з нею, як мертва оса стане нападати на солдатиків. Але оса виявилася не мертва. Батько потім сказав, що вона могла впасти в такий стан через нічний приморозок… Вона відігрілася в моїй кишені й, коли не змогла вибратися, ужалила крізь тканину кілька разів.

Я пам’ятаю біль і свій переляк, пам’ятаю повторювані осині укуси й те, як я став плакати й істерично лупити себе по кишені. Зараз у мене за пазухою було двоє смертельно небезпечних інопланетних хижаків, які через невизначений час мають прокинутися. Навіть гніздо заснулих шершнів було б більш невинною ношею…

Я вийшов до генералового будинку вчетверте. Нічого не змінилося — він досі мудохався коло дверей. Мабуть, потрібно зайти на п’яте коло і вже потім щось вирішувати. Підходити, поки він там, у будь-якому разі безглуздо… Аж ось генерал підхопив коробку з упакованим кріслом і зайшов усередину. Я хотів кинутися до його дому бігцем, але стримав себе — не вистачало, щоб на мене хтось звернув увагу. Заборонивши собі озиратися, я підійшов до його дверей і постукав.

Генерал відчинив і здивовано підняв брови.

— Е-м-м-м… Лейтенанте?

— Перепрошую, що потривожив вас удома, сер… Не застав на робочому місці, а… мені потрібно обговорити одну важливу річ… Сер…

— Слухаю тебе, — комендант сперся на одвірок, готуючись вислухати мене у дверях.

— Для початку хочу перепросити за слова, що у вас немає серця…

Генерал відмахнувся, але було видно, що він розчулений.

— Я справді не хотів, — сказав я.

— Не потрібно, не вибачайся. Багато батьків на твоєму місці задушили б мене, а тут… Я ж розумію, і…

— Ви дозволите ввійти, сер? Мені потрібно буквально десять хвилин… Максимум… Може, ви підкажете, як мені бути…

— Якщо ти не проти, Гілю, давай тут.