Читати книгу - "Мідний король"

Замок мовчав. Бійниці, що поцяткували нижню галерею, здавалися химерною прикрасою: хрести й косі лінії, зиґзаґи й чорні крапки. За ними, Розвіяр знав, ховались чужі очі — і вістря стріл, укладених на тятиву. Він шкірою відчував небезпеку, що оперезала замок: до того зубчастого каменя, схожого на розтріпану голову, долетить з галереї стріла. А до цього сірого, розколотого — ні.

— Куди ми йдемо? — спитала Яска.

— Ми гуляємо.

Вони пройшли вздовж потоку, тримаючись від замку на достатній віддалі. За ними, на відстані не менш достатній, йшли слідом двоє озброєних горлорізів.

— Тут я відпустив Лукса, — сказав Розвіяр, дивлячись на шумливу воду.

— Тут?

— Берег став іншим, його розмило. Лукс попав у полон — я взяв його. Володар велів його вбити. Я привів… і відпустив.

— Він мені розповідав, — сказала Яска.

Розвіяр повернувся:

— Правда? Що він ще про мене розповідав?

— Що він хотів би вмерти за тебе.

— Щ-що?!

— Що він хотів би вмерти за тебе, але… він сказав, що ніколи тобі не зізнається. Це надто… патетично, ось що він сказав.

Розвіяр сів на камінь. Яска, підібравши сукенку, всілась поряд.

— Ми довго чекали тебе. Спершу на плоті, потім там, у місті. Ми багато разів думали, що більше ніколи тебе не побачимо. Треба було якось підтримати одне одного…

— Розумію, — сказав Розвіяр.

— Куди тече ця річка?

— Далі вздовж кордону Нагір’я, земель звіруїнів… Там були села, багато сіл, жили пастухи, випасали печірок… А далі вона впадає в іншу річку, величезну, вже на кордоні Імперії.

Яска примружилась:

— Тут літають патрулі?

— Ні. Тобто раніше не літали, а…

Крилата тінь мигнула на видноколі — далеко. Можливо, над самим озером Плодючості.

— Тепер літають, — сказав Розвіяр смутним голосом.

— Для патрулів замок небезпечний. Можна сховатися й обстріляти зі стінних гармат. — Яска, здається, міркувала вголос. — Мені треба багато думати. Дуже багато вчитись. А я боюся.

— Своєї магії?

— Так.

— Знаєш, — сказав Розвіяр. — Я пообіцяв собі, що ніколи не стану тебе змушувати. І навіть прохати. Навпаки. Тепер, коли нашому життю нічого не загрожує…

— Нічого не загрожує?! — Яска повернулась до нього, її очі округлились, як монети. — Дол-Шерт збирається нас убити! Бран уважає тебе зрадником і теж хоче тебе вбити! А якщо ти не знайдеш способу ввійти до замку до тої пори, як прийде караван із рабами, Новко захоче тебе вбити! Я ж навіть не знаю, що ти йому наобіцяв…

— Яско, — сказав Розвіяр, — я завжди просив тебе про допомогу, коли без цього не можна було обійтись. А тепер…

Її ніздрі затремтіли. Розвіяр змовк.

— Що сталося?

— Вітер помінявся. Просто помінявся вітер. І здається…

— Що?

Вона поривчасто піднялась:

— Пройдімо далі… Униз за річкою. Там нікого нема.

— Тоді навіщо туди йти?

— Мені здається… там великий простір під землею. Річка промила. Грот чи печера. Не знаю точно. Але мені хочеться на це поглянути. Таке… відчуття.

— Ходімо, — сказав Розвіяр після маленької паузи. І додав: — Ваша могутносте.

Небо взялось лускою хмар. Яска йшла, і далі спираючись на його руку, висока, гнучка, з гордо скинутою головою.

— Ми відновимо велику залу з блискучою підлогою, ти там танцюватимеш, — сказав Розвіяр.

— Що?

— Коли я стану володарем замку. Велика зала, щоб ти танцювала, і вогонь горів у каміні. Бібліотека з силою книжок, які я тобі читатиму. Я назву себе правителем… ні, королем. А ти будеш королевою.

— А Новко? А Хап?

— Вони всього лише розбійники. Їхнє місце на шибениці.

— А… Лукс?

Яска спинилась не повертаючись.

— Лукс, — сказав Розвіяр. — Може, відправити його моїм намісником у Нагір’я, правителем звіруїнів?

— Ти тільки й хочеш, що позбутись його, — сухо сказала Яска.

— Я?!

Яска пішла далі, балансуючи на каменях, не шукаючи руки Розвіяра, щоб опертись.

— Послухай, він мій брат! — сказав він у її тонку спину. — І не смій ніколи казати, що я…

З жахливим тріском земля провалилась під Ясчиними ногами. Розвіяр ледь устиг підхопити її за руку. Яска повисла, бовтаючи ногами в пустоті, Розвіяр повалився на бік, витягаючи її й намагаючись сам утриматись. Перекинув легке тіло через себе, схопився на ноги. Там, де щойно була тверда земля, тепер просів у річку ще один шматок дороги — завбільшки з обідній стіл на двадцять чотири особи. І на протилежному краю зсуву, у рівному скельному зрізі, чорніла порожнина.

* * *

— Там труп, — сказала Яска.

Горлорізи Дол-Шерта добряче налякались, а знайшовши Розвіяра та Яску живими й на місці, заходилися лаятись. Розвіяр велів їм замовкнути таким тоном, що горлорізи послухались; тепер один побіг до Дол-Шерта за підмогою, другий лишився стерегти Розвіяра.

— Там труп. Під землею.

— Могила? Склеп?

— Ні. Не зрозумію.

— Гей! Ти куди? — крикнув горлоріз, хапаючись за зброю.

— Не втечу, — сказав Розвіяр з огидою. — У тебе мотузка є?

— Звідки?

— Ну хоч пояс мені кинь. Я хочу поглянути, що там, — а що як скарби?

Горлоріз пожвавішав:

— Нехай я сам злажу.

— Завалить, — припустив Розвіяр.

Горлоріз зажурився. Був він пересічним мужичком, чимось схожим на постарілого плотаря Яшму: теж, видно, замолоду з кимось побився, а потім, щоб уціліти, довелось іти до Новка в поплічники.

Розвіяр спустився в пролам. Темна порожнина в стіні навпроти притягала й лякала водночас.

— Ліхтаря нема?

— І мотузку тобі, і ліхтар, — пробурмотів горлоріз. — Може, ще й мило?

Розвіяр, більше не розмовляючи з ним, підібрався до проламу й, стараючись не затуляти світла, зазирнув усередину.

* * *

Бірюзовий камінь горів у темряві, і це було перше, що Розвіяр побачив. Бірюзовий камінь у золотому персні. Пізніше, коли очі звикли до півмороку, Розвіяр роздивився, що перстень надіто на кістку. І що рука, яка колись його носила, майже розсипалась на порох.

Ранок-Без-Похибки, маг-звіруїн, лежав на подушці з піску й мотлоху, принесених водою. Його багата одежа зітліла. Його плоть з’їжилась, оголюючи кості. Він був майже скелетом — чотиринога напівлюдина з величезними кігтями, які тепер не було куди втягати, тому що не збереглись подушечки лап. Але обличчя його дивним чином уціліло: смагляве, хиже, з глибоко запалими очима.

Мертвий маг лежав, як і раніше, на боці, в позі сплячого. Ліва рука була притиснута до грудей, а права витягнута далеко вбік, ніби мрець указував на щось. Перстень світився.

— Мені не треба твого, Ранку-Без-Похибки, — прошепотів Розвіяр, мимоволі повторюючи давні слова володаря.

Мрець не відповів. Він лежав тут, під землею, багато місяців, привільно вмостившись на подушці з присохлого