Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

Насамперед, археолог наче почав серйозну, відповідальну роботу. Він помацав меч, сокиру, спис; тільки лук і стріли лишилися поза його увагою. Він одразу вирішив, що ця зброя потребує багато вміння. Нарешті, Дмитро Борисович остаточно спинився на бойовій сокирі. Окуляри його зловісно виблискували, він вимахував сокирою, ніби націлювався у ворога, краяв повітря наліво й направо, хекав, попльовував у долоні, завдавав удари попереду, потім швидко повертався і відбивав раптовий напад уявного ворога, який підкрадався до нього ззаду… Це було справді надзвичайне видовище!

— Так, так, — схвально промовив Артем, запобігливо приховуючи посмішку, яка мимоволі з’явилася на його обличчі, — так! Не можу сказати, Дмитре Борисовичу, щоб у вас взагалі раніше був надто бойовий вигляд. А з цією сокирою — слово честі, ви справжній воїн! Навіть злякатися можна!..

— І злякаються… І буде-таки з мене воїн… От побачите… — відповів цілком серйозно археолог, не припиняючи войовничих вправ. — Ви мали рацію, Артеме… Час уже й мені брати участь… у воєнних операціях — адже доведеться… визволяти наших…

Нарешті він поставив сокиру біля себе й сів на землю, витираючи рясний піт: вправи з сокирою далися йому взнаки!

— Значить, будемо тепер битися, Дмитре Борисовичу, як справжні скіфські воїни: мечами й сокирами?.. — почав був Артем, але глянув на Варкана й замовк. Молодий скіф раптом став з мечем у руках. Його товариші мовчки прислухалися, теж тримаючи зброю напоготові. Ось Варкая застережливо підвів руку. Що таке?..

Артем не чув нічого, крім звичайного шелестіння листя та щебетання птахів. Мирно, спокійно, нібито все гаразд… Ось лунко тріснула гілка — і знову тихо…

— Що трапилося? — почав було Дмитро Борисович, але Артем ураз приклав палець до губів. Варкан і його товариші безшумно сховалися за дерева. Біля коней лишився тільки один воїн.

Тим часом уже сутеніло. Чи здалося Артемові, чи було це насправді, але Варкан перед тим, як зникнути за деревами, наче на мить спинився, озирнувся і, зустрівши запитливий погляд свого побратима, виразно махнув рукою вниз. Це могло означати тільки одне — наказ лягати на землю. Значить, небезпека…

Артем схопив Дмитра Борисовича за плече й шепнув йому:

— Лягайте…

Археолог не сперечався. Коли він ліг, Артем тихенько поповз услід за Варканом і його товаришами.

— Артеме!.. — почув юнак тихе застережливе шепотіння Дмитра Борисовича, але не спинився, а тільки озирнувся, приклав пальця до губів: мовчіть, мовляв! Він бачив за кілька кроків перед собою друзів — скіфів, що тепер також обережно повзли, ховаючись між деревами й кущами. Очевидно, насувалася якась серйозна небезпека. Але яка? Що сталося?

Варкан спинився. Він почув шарудіння Артема: юнак, незважаючи на свою спритність, не вмів повзти так безшумно, як робили це скіфські воїни. Очі Варкана спинилися на побратимові, і він на мить завагався. Втім, час не ждав — і молодий скіф поповз далі, обмежившись застережливим помахом руки, Артем відповів так само енергійним помахом: не звертай, мовляв, уваги, рушай далі, друже!

Минуло ще кілька секунд. І лише тепер Артем почув чиїсь голоси. Невідомі розмовляли по-скіфському, і можна було зрозуміти, що вони рухались. А ще за півхвилини Артем уже побачив кілька скіфських воїнів, які обережно посувалися до того місця, де лишилися Дмитро Борисович, коні й зброя. Воїни посувалися повільно, тримали напоготові дротики й луки і зрідка перемовлялися. Розвідники це, чи що?..

Варкан і його товариші завмерли за кущами. Жодного руху, жодного звуку… Завмер і Артем.

“Невже вони простують до нашого табору? — подумав він, і ця думка примусила його здригнутися. Серце закалатало часто-часто. — Значить, Дорбатай не забув про нас! Хоче таки зловити…”

Становище було дуже невтішне. Артем, Варкан, його товариші — і все, бо не можна ж було зараховувати до числа активних оборонців Дмитра Борисовича. А проти них — кілька десятків озброєних воїнів… так, так, он на віддалі метрів двадцяти показалася ще велика група противників! Ціла каральна експедиція! Артем бачив, як озирнувся і похитав головою Варкан. Мабуть, у нього також було мало надії на успіх у цій нерівній боротьбі…

Тепер було зрозуміло все. Скіфські воїни готувалися зненацька напасти на табір утікачів. Правда, наближення ворога було викрите своєчасно, але сили були не рівні. Кілька — проти кількох десятків! Досить було комусь з ворогів помітити хоча б одного з товаришів Варкана, як відразу посипався б дощ стріл і дротиків, якому не можна було протистояти, навіть ховаючись за деревами й кущами. Тоді, виходить, треба відступати? Але куди? До Дмитра Борисовича, туди, де лишилися коні з молодим воїном? Але тоді ж вороги помітять їх — і справу одразу буде закінчено…

А загін противника посувався вперед. Можна було подумати, що вороги напевне знають, де саме ховаються втікачі. Це скидалося на полювання, коли загін мисливців оточує лігво вислідженого звіра…

Варкан і його товариші відступали. Вони безшумно, наче змії, повзли вбік, припадаючи за кущами. Вони уникали сутички. І це було цілком зрозуміло, бо то була б не бійка, а справжнє самогубство. Але позаду лишився Дмитра Борисович, він беззахисний, він навіть нічого не знає…

“Е, що буде, те й буде! — з одчаєм подумав Артем. — Треба діяти — і негайно!”.

Вибору не було. В юнака був лише один засіб. Артем добре знав, що той засіб дуже небезпечний. Адже ще перед тим, як він встигне вжити той засіб, ворог може помітити його… і тоді жахливий дощ стріл і дротиків… як зайця… проте — хай! Все одно він повинен, повинен!

— Що буде, те й буде! — прошепотів Артем. Як і завжди, коли людина щось твердо вирішить, він почував себе спокійніше, він міг діяти, забувши про небезпеку, на яку не доводилося тепер зважати.

Не підводячись, він навпомацки приготував усе, що було йому потрібно. Потім зручніше вмостився в траві навколішки, ховаючись за густим кущем, готовий кожної миті скочити на ноги і стрибнути. Він устиг помітити, що Варкан вражено поглядає на нього і навіть робить якісь застережливі жести.

“Ех, друже, дивись не дивись, все одно, іншого виходу немає, факт, немає. Або добути, або дома не бути!” — подумав Артем, одвертаючись од Варка на, щоб не розсіювати уваги. — Зате коли вийде, тоді… Хоч би сірник не зрадив!..

Кожна мить важила тепер більше, ніж іноді цілі години. Але сторонньому спостерігачеві здалося б, що Артем принаймні збожеволів. У хвилину такої жахливої небезпеки, коли кожної секунди можна було чекати смерті від руки розлючених ворогів,