Читати книгу - "Твої не рідні, Ульяна Соболева"

Ми їхали з Марійкою на поїзді.  Вона згорнулася калачиком на своїй полиці, а я дивилася у вікно на дрібний дощ, на те, як б'ються і ковзають краплі по склу.  Я все ще чула в вухах моторошний голос цієї жінки ... ні, я її не ненавиділа.  Я просто не уявляла, як така людина взагалі звалася матір'ю ... не уявляла, як Єгор жив із нею.  Ми з ним більше не бачилися після зустрічі в лікарні.  Мені привезли мої речі, і водій чекав на мене внизу.  Не Артем.  Зовсім інший хлопець.  Утім, яка мені різниця,  хто.  Я їх більше не побачу.  Щиро сподіваюся, що ніколи не побачу.  Водій передав мені конверт із грошима.  Я подивилася всередину і спочатку хотіла шпурнути йому назад, але передумала.  Я потім поверну.  Влаштуюся на роботу, та хоч ким, і поверну.  А поки вони нам з Марійкою потрібні ...

 Я лежала на своїй полиці в купе, яке повністю викупив Єгор.  Під розмірений стукіт коліс і під сопіння моєї дівчинки я дивилася у вікно на дерева й осінні пейзажі, які мелькають,  і думала про те, що для мене нічого не змінилося.  Так, усередині утворився зарубцьований шрам, дике усвідомлення страшної втрати, але я б збрехала перш за все самій собі, якби сказала, що ця втрата звела мене з розуму ... Вона б звела, якби не моя Марійка, якби не мій маленький янгол,  якого мені послали самі небеса, щоб я не наклала на себе руки, інакше я б не витримала.  Я не плакала за нею ... за моїм ненародженим малям.  Я тужила, я відчувала нестерпну гіркоту, але не страждання ... я його не знала.  Не бачила.  Не тримала на руках.  Для мене моєю дитиною з перших же секунд була Марійка ... Я уявляла собі, щоб я зробила, якщо б виявилося, що вона жива і виховується у когось, щоб я зробила?  І у мене не було чіткої відповіді.  Я знала лише одне, що, якби щось трапилося з моєю Марійкою, я б померла, я б не прожила без неї й дня.  Вона для мене найрідніша.  Рідніша за всіх рідних.  Нехай пробачить мені моє ненароджене янгелятко ... хай пробачить, що не вберегла і що полюбила іншу дитину.

 Зараз, коли біль потихеньку відступав, я могла думати, могла аналізувати, що саме сталося.  Якщо взагалі після всього, що сталося, можна щось аналізувати.  Я почала розуміти, чому все так сталося, і разом із лютою ненавистю до Олени я відчувала, що готова прийняти вчинки Єгора.  Ні, не пробачити ... поки тільки почати їх розуміти й усвідомлювати разом із моторошними вчинками його дружини і його матері.  Сумнівів уже не залишилося.  Я тепер знала, чому він виглядав на десять років старшим - його розламало те, про що він дізнався ... напевне, ненавидіти чужих легше, ніж ненавидіти власну матір після її смерті і жити з цим.  Вона вкрала у нього життя, дочку і щастя.

 А я ... Пробачила я її?  Не знаю.  Поки що я навіть думати про неї не можу спокійно. Але мені щиро шкода, що Єгору вона заподіяла стільки болю.  Шкода, але десь осторонь.  Я буду звикати знову жити без нього.  Звикати до своєї туги за ним, і я знаю, що вона буде нестерпною.  Адже нічого не змінилося в моїх почуттях до нього.  Я знову буду плакати ночами, але тепер так,  щоб не побачила Марійка.  Я буду подумки повертатися в наше минуле, де від звуку його голосу мені здаватиметься, що я найщасливіша на світі.  А потім уранці буду відходити від цієї агонії, коли кожна клітинка душі болить за нього, недостойного і жорстокого.  Я знала, що буду заходитися від туги, бо спробувала його знову, тому що відчула на собі його голод, його руки, його тіло.  Висохла за ним, як пересохла губка.

 Марійка притихла і майже зі мною не говорила.  Я знала, чому, але обговорювати з нею це не збиралася.  Потім, коли-небудь, я все їй розповім, і вона сама вирішить, чого вона хоче.  А зараз нам доведеться перетерпіти ... тільки докір в її очах бачити нестерпно.  Вона щиро не розуміє, чому я забрала її від батька, якого вона щойно здобула, про якого так мріяла.  А я б не змогла їй зараз розповісти про те, що п'ять років тому він її кинув.  Це було б підло.  Але мені хотілося.  Дуже хотілося.

 Ми зійшли з поїзда в рідному місті, і я вдихнула на повні груди.  Ну нарешті ми вдомааа.  Нехай мені доведеться знімати житло і шукати нову роботу, але я вільна і належу сама собі.  Я подзвонила тьоті Соні з вокзалу, і вона розплакалася, коли почула мій голос.  А я разом з нею, як ідіотка, стиснула ручку Марійки і стою реву.

 - Ми так розхвилювалися, так рознервувалися.  Ти роздягайся, проходь, - пальто у мене забрала і Марійку до себе пригорнула, цілуючи між словами, - позавчора ті ... що вселилися в твою квартиру, виїхали, а вчора там таке творилося.  Люди туди-сюди снували, щось тягали, шуміли-гули.  Думала, знову продали квартиру або ті за борги її віддали.  Боже, худа яка.  Що там робили з тобою.  А волосся все де?  Навіщо постриглася?

 - В аварію потрапила, травма була, ось і зістригли.  Нічого, відросте.

 - Як травма, а зараз як?  О Боже!  З глузду з'їхати, поїхала всього-на-всього на місяць, а вже аварії якісь.  Ми так нервували-переживали.  Тетяна заяву написала, а там сказали, що знайшлася, що ти з колишнім чоловіком.  Я, начебто як, заспокоїлася, а Тетяна місця собі не знаходила.

 - Тьоть Сонь, притуліть мене на пару днів.  Я поки квартиру пошукаю.  Гроші є.

 - Так почекай, я ж про твою не доказала.  Загалом, возилися вони там до півночі, а сьогодні рано- вранці якийсь бугай прийшов до мене.  Морда така, що цегли просить, плечі в шафу точно не влізуть.  Він мені ключі віддав і папери якісь.  Сказав, щоб я тобі передала ... а ти ж ще навіть не дзвонила, я сиджу і думаю ... хто вони і навіщо. Я думаю, не сердься, я в ті папери свій цікавий ніс засунула, а там усе на тебе переписано.  Квартира ця.  Викуплена начебто тобою.