Читати книгу - "Марсіянин"

– Аякже, – сказала Йогансен. – Дивно буде просидіти весь запуск у невагомості.

– Я й не подумав, – сказав Мартінез, – але це точно. Мене не розмаже по сидінню. Казна-що.

•••

Бек плавав у шлюзі, прив’язаний до закріпленої на стіні котушки. Фоґель стояв поруч з ним із закріпленими на підлозі черевиками. Обидва виглядали крізь відкриті двері на червону планету внизу.

– Не думав я, що ми повернемося сюди, – сказав Бек.

– Так, – сказав Фоґель. – Ми перші.

– У чому?

– Перші, хто двічі злітав на Марс.

– О, справді. Навіть Вотні не може такого сказати про себе.

– Не може.

Хвилинку вони мовчки дивилися на Марс.

– Фоґелю, – сказав Бек.

– Ja.

– Якщо я не зможу дотягтися до Марка, я хочу, щоб ти відчепив линву.

– Докторе Бек, – сказав Фоґель, – командир заборонила це.

– Знаю, що заборонила, але якщо мені не вистачатиме кілька метрів. Я хочу, щоб ти відчепив мене. Я маю маневровий рюкзак, тож зможу повернутися і без прив’язі.

– Я цього не робитиму, докторе Бек.

– Це моє життя в небезпеці, і я кажу, що все гаразд.

– Ти не командир.

Бек сердито зиркнув на Фоґеля, але через те, що дзеркальні щитки їхніх шоломів уже були опущені, ефект пропав марно.

– Гаразд, – сказав Бек. – Але закладаюся, що ти передумаєш, коли припече.

Фоґель не відповів.

•••

– Десять секунд, – сказала Йогансен. – Дев’ять… вісім…

– Запуск головних двигунів, – сказав Мартінез.

– Сім… шість… п’ять… Затискачі розімкнулись…

– П’ять секунд, Вотні, – сказала Льюїс у мікрофон. – Тримайся.

– Побачимося за кілька хвилин, командире, – передав у відповідь Вотні.

– Чотири… три… дві…

•••

Вотні лежав у кріслі для перевантажень, слухаючи, як гуркотів АПМ в очікуванні відриву.

– Гм, – сказав він у порожнечу. – Цікаво, скільки ще…

АПМ рвонув з неймовірною силою. Він прискорювався швидше за будь-який інший апарат з людиною на борту за всю історію космічних подорожей. Вотні так притисло до крісла, що він не міг навіть крехнути.

Передбачивши це, він підклав складену футболку в шолом позаду голови. Його потилиця швидко вгрузала в цю саморобну подушку, і в очах у нього все почало пливти. Він не міг ані дихнути, ані поворухнутися.

В середині поля його зору латка покриття Дому несамовито хляпала, а корабель тим часом експоненціально набирав швидкість. Маркові стало важко зосередитися, але щось глибоко всередині підказувало йому, що те хляпання було недобрим знаком.

•••

– Швидкість сімсот сорок один метр на секунду, – оголосила Йогансен. – Висота тисяча триста п’ятдесят метрів.

– Прийнято, – сказав Мартінез.

– Це низько, – сказала Льюїс. – Надто низько.

– Знаю, – сказав Мартінез. – Воно впирається, не слухається мене. Що за чорти його вхопили?

– Швидкість вісімсот п’ятдесят, висота тисяча вісімсот сорок три, – сказала Йогансен.

– Тяги недостатньо! – сказав Мартінез.

– Тяга двигунів сто відсотків, – сказала Йогансен.

– Кажу тобі, воно впирається, – наполягав Мартінез.

– Вотні, – сказала Льюїс у мікрофон. – Вотні, ти чуєш мене? Можеш доповісти про ситуацію?

•••

Вотні чув далекий голос Льюїс. Вона мовби гукала його з іншого боку довгого тунелю. Він мимохіть спитав себе, що їй треба. Його увагу ледь привертало тріпотіння прямо перед ним. У ній тим часом з’явився розрив, що почав швидко розширюватися.

Але тоді він захопився болтом на одній з перегородок. Він був п’ятикутний. Марк подумав, чому в NASA вирішили, що п’ятикутні болти згодяться краще, ніж шестикутні. Для них же знадобився б особливий ключ, якби треба було їх затягти чи ослабити.

Покриття рвалося далі, подерта матерія шалено хляпала. Крізь діру в ній Марк бачив червоне небо, що тяглося у нескінченність.

– Як гарно, – подумав він.

Що вище злітав АПМ, то сильніше розріджувалася атмосфера. Скоро матерія перестала хляпати й просто витяглася у бік Марка. Небо з червоного зробилося чорним.

– І це гарно, – подумав Марк.

Перед тим, як знепритомніти, він подумав, де б його можна знайти такі чудові п’ятикутні болти.

•••

– Зараз вже слухається краще, – сказав Мартінез.

– Прискорення знову нормальне, – сказала Йогансен. – То, мабуть, був лобовий опір. АПМ вже покинув атмосферу.

– Я наче на корові намагався летіти, – бурчав Мартінез, а його руки пурхали над панеллю.

– Він долетить? – спитала Льюїс.

– На орбіту вийде, – відповіла Йогансен, – але наш курс перехоплення може не виправдатись.

– Спочатку виведіть його нагору, – сказала Льюїс. – Тоді вже хвилюватимемося про курс.

– Прийнято. Вимкнення головного двигуна за п’ятнадцять секунд.

– Зараз летить геть гладенько, – сказав Мартінез. – Анітрохи не опирається.

– Він набагато нижче потрібної висоти, – сказала Йогансен. – Швидкість нормальна.

– Наскільки нижче? – спитала Льюїс.

– Не можу сказати напевне, – сказала Йогансен. – Я маю лиш дані з акселерометра. Щоб визначити його фактичну орбіту, треба через рівні інтервали відправити кілька запитів з локатора.

– Передаю керування автомату, – сказав Мартінез.

– Вимкнення головного двигуна за чотири… – сказала Йогансен. – Три… дві… одну… вимкнено.

– Підтверджую вимкнення двигунів, – сказав Мартінез.

– Вотні, ти там? – сказала Льюїс. – Вотні? Вотні, як чуєш?

– Певно, він знепритомнів, командире, – сказав Бек по радіо. – Під час злету його притисли 12g. Даймо йому кілька хвилин.

– Прийнято, – сказала Льюїс. – Йогансен, що там з його орбітою?

– Локатор вловив зворотні сигнали. Розраховую швидкість і місце перехоплення…

Мартінез і Льюїс не зводили з Йогансен очей, поки та запускала програму обчислення. Зазвичай, орбіти розраховував Фоґель, але він мав інші справи. Йогансен була його дублером в орбітальній динаміці.

– Швидкість перехоплення складе одинадцять метрів на секунду… – почала вона.

– Я з таким упораюся, – передав по радіо Бек.

– Відстань в момент перехоплення складе… – Йогансен замовкла, бо в неї перехопило подих. Вона продовжила тремтячим голосом: – Між нами буде шістдесят вісім кілометрів. – Вона закрила обличчя руками.

– Вона сказала шістдесят вісім? – перепитав Бек. – Кілометрів?!

– Чорти б його, – прошепотів Мартінез.

– Не розкисайте, – сказала Льюїс. – Працюймо. Мартінезе, ти зможеш