Читати книгу - "Казки народів світу"

— А чи знаєш ти, де він ховає лампу? — спитав Аладдін.

І царівна відповіла:

— Він носить лампу в себе за пазухою і не розлучається з нею ні на мить. Але мені він її показував.

Зрадів Аладдін, це почувши, і мовив:

— Я зараз піду з палацу, а ти накажи одній із невільниць весь час стояти біля потайних дверей і відчинити мені, коли я приходитиму. Я вигадаю якусь хитрість проти цього чаклуна!

Аладдін вийшов з палацу й подався в степ. Там він зустрів якогось селянина, зупинив його і сказав:

— Поміняймось одежею, дядечку!

Селянин скинув свою одежу, і Аладдін убрався в неї. Потім він повернувся в місто, купив на базарі два диргеми дурману й пішов до палацу, і невільниця, яка стояла біля потайних дверей, впустила його.

Увійшовши в покої до своєї дружини — царівни Будур, — Аладдін сказав:

— Я хочу, щоб ти перестала плакати й прикинулась, що вподобала чаклуна-магрібинця. Скажи йому, всміхаючись: «Завітай сьогодні увечері, ми разом повечеряємо. Доки мені сумувати?» Піднеси йому кілька келихів вина і в один келих укинь цей дурман. Коли чаклун упаде, погукай мене.

— Все зроблю, як кажеш, коханий мій! — мовила у відповідь царівна Будур.

За велінням царівни принесли обід, і Аладдін попоїв і, вдовольнившись, пішов, а царівна Будур погукала служницю, гарно вбралася й напахтилась. Незабаром з’явився магрібинець і, побачивши, що царівна приязна та привітна до нього, зрадів і звеселився.

А царівна взяла його за руку, посадовила поряд і сказала:

— Любий мій, коли твоя ласка, повечеряй зі мною сьогодні! Доки мені журитись? Я знаю, що вже не побачу свого батька й Аладдіна, тож хочу, аби ти заступив мені їх. Адже в мене нікого більше немає на світі, крім тебе.

Почувши слова царівни Будур, магрібинець дуже зрадів і вигукнув:

— Слухаю і корюся, моя кохана! Я піду на базар і куплю все, що треба для вечері.

Він подався на базар, купив міцного вина й повернувся до царівни, а невільниці поставили перед ними столик і подали вечерю. І коли царівна та магрібинець стали їсти й пити, невільниці весь час підливали йому вина, аж поки голова в нього пішла обертом. І тоді царівна Будур мовила:

— У країні, де я народилась і жила, заведено, щоб дівчина сама наливала коханому останній келих вина.

Царівна налила келих вина, непомітно кинула туди дурман і подала магрібинцеві, а той випив вино воднодух і за хвилину впав долілиць непритомний. Тоді невільниця мерщій погукала Аладдіна й відчинила йому двері. І коли Аладдін зайшов і побачив, що магрібинець лежить непорушний, він вихопив з піхов меча і враз зітнув йому голову, а потім повернувся до царівни Бадр аль-Будур і сказав:

— Вийди звідси! І невільниці хай вийдуть теж.

Царівна вийшла, і невільниці посунули за нею й зачинили двері, і тоді Аладдін вийняв з-за пазухи в магрібинця лампу й потер її. Тієї ж миті перед ним з’явився джин і мовив:

— Наказуй, о володарю!

— Я хочу, щоб ти повернув цей палац на те місце, де він стояв! — звелів Аладдін.

І джин відповів:

— Слухаю і корюся!

А тоді Аладдін вийшов у іншу кімнату, обійняв свою дружину й поцілував її, і вона поцілувала його, а джин переніс палац і поставив його на те місце, де він стояв.

І Аладдін з дружиною сіли до вечері й почали їсти, пити та веселитися, аж поки настав час спати, і вони лягли й заснули, раді та щасливі.

Цар, батько царівни Бадр аль-Будур, гірко плакав і тужив за дочкою й щодня визирав із вікон, повторюючи:

— А що, коли зараз я побачу свою кохану дочку?..

Якось уранці цар визирнув з вікна — і побачив перед собою палац! Він подумав, що марить, і почав щосили терти очі й придивлятися. Та палац як стояв, так і стояв.

Цар гукнув слуг і наказав:

— Приведіть мені коня!

І він скочив у сідло й поїхав до палацу свого зятя, і Аладдін вийшов йому назустріч і привітав, а тоді повів царя до царівни Бадр аль-Будур.

І царівна мовила:

— О батьку, подякуймо ласкавій долі! Але яким чином перенесено сюди палац, я не знаю. Коли Аладдін убив чаклуна, він сказав мені: «Вийди зі своїми невільницями!» — і я вийшла.

І тоді Аладдін обізвався:

— О царю часу, я нічого не зробив, тільки витяг у магрібинця з-за пазухи чарівну лампу й звелів джинові — її рабові — перенести нас у твою країну. Уставай же, щасливий царю, і подивись на цього злого чаклуна, який лежить у сусідній кімнаті.

Цар підвівся й пішов туди і побачив мертвого магрібинця.

Він обійняв і поцілував Аладдіна, подякував йому за клопоти і мовив:

— Сину мій, не гнівайся на мене! Мій вчинок заслуговує на прощення: адже царівна — моя єдина дочка.

І цар звелів улаштувати свято з нагоди порятунку царівни Бадр аль-Будур, а тіло магрібинця спалити й розвіяти попіл за вітром.

Проте розповідають, що в того клятого магрібинця був старший брат, теж чаклун, іще зліший та підступніший за нього. І сталося так, що він почав ворожити на піску й склав гороскоп, аби довідатись про долю брата. Дізнавшись, що той загинув, брат заплакав, зажурився й почав ворожити знову — хотів дізнатися, де саме й чому він загинув. Пісок показав, що брата вбито в далекій країні, а тіло його спалено й попіл розвіяно за вітром, а зробив це юнак на ім’я Аладдін. Прочитав чаклун на піску і про лампу.

Він зібрався в далеку дорогу й поїхав у ту країну, де жив Аладдін. Прибувши в столицю, чаклун оселився в заїзді, два чи три дні відпочивав, а тоді почав вигадувати чари, щоб погубити Аладдіна.

Потім він вийшов на вулицю й незабаром побачив гурт людей, які грали в шахи, і почув, що вони балакають про дуже побожну бабусю на ім’я Фатіма, яка жила за містом і приходила в місто двічі на тиждень, і люди прославляли її й віддавали їй шану.

І брат магрібинця мовив до одного з гравців:

— Шановний, я хотів би знати, де живе Фатіма. Я чужоземець і попав у біду, тож хочу, щоб ця жінка помолилася за мене. Може, тоді аллах вибавить мене з біди.

І той чоловік повів чаклуна за місто й здаля показав житло Фатіми (а та побожна Фатіма жила в печері на