Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

– А що? – не зрозумів Нік.

Бармен кивнув на шкільну дощечку цінника, де крейдою було написано: кава: біля стійки – 4 франки, за столиком – 8 франків, на терасі – 10 франків.

– Я сяду… – сказав Нік.

– Сідайте, я принесу.

Бармен приніс чашку еспресо з двома маленькими кубиками цукру.

«Якщо повертатися, то куди?» – подумав Нік.

Це несподіване запитання немов гарячою парою вдарило в мозок.

– Нí5куди, – прошепотів він сам до себе, відсунувши геть думки.

Пригубив каву – гірка й міцна. Розмішав один кубик цукру.

Перед кафе проїхала знайома помаранчева автоцистерна. Ніку теж захотілося вмитися. Він, залишивши сумку під столом, сходив за двері, на яких був намальований капелюх із тростиною. Кинув у вічі дві жмені холодної води, розтер її по обличчю. Повернувся.

Здалося, що за хвилину його відсутності на вулиці посвітлішало.

До десятої ранку, пройшовшись по кількох бульварах і вуличках прохолодного, але привітного Парижа, Нік знайшов дешевий готель і, залишивши свій зелений німецький паспорт у заспаної товстухи, за спиною якої висіла дошка з ключами незайнятих номерів, піднявся по розсохлих дерев’яних сходах на п’ятий поверх.

Номер був схожий на комірчину. Ця комірчина-«вагончик» упиралася в маленьке віконце, що виходило на вузьку вуличку. Ліворуч ліжко, праворуч – упритул до стіни – столик. Стілець стояв у кутку біля вікна. Якби поставити його до столу, то пройти між столом і ліжком було б неможливо. Але ціна відповідала якості. Що ще могло коштувати сто франків за день, і ця сума включала ще й сніданок!

Нік приліг на ліжко. На вулиці засигналила машина, і тут же, як у селах, де гавкіт одного собаки підхоплюється іншими, після першого сигналу на різні голоси засигналили інші автомобілі. Нік виглянув у вікно.

Вуличка була з одностороннім рухом. На протилежному боці на других поверхах вузьких будинків розташовувалися швацькі міні-фабрики, а на перших – оптові магазинчики. Життя на вуличці вирувало і не лише сигналами машин. Дві невеликі криті вантажівки застопорили рух, і водії легковичок, що потрапили в цю пастку, нервувались і без кінця сигналили. А тим часом обидві вантажівки «затоварювались» упакованою в блискучий целофан продукцією двох сусідніх швейних фабрик. І ті, що вантажили продукцію, і ті, що стояли поруч, були арабами.

Нік знову приліг, подумавши, що і вуличний гамір, мабуть, входить у вартість цього номера.

Подрімавши до обіду, він спустився вниз. Узяв у готелі безкоштовну карту Парижа і вийшов на вуличку.

Тепер черговий мікроавтобус завантажувався біля іншого оптового магазинчика, а машини, застряглі за ним, нетерпляче сигналили. Ніку кинулось у вічі, що практично на всіх машинах виднілися вм’ятини та подряпини.

Записавши адресу готелю – 49 рю де Клерí, – Нік побрів проти автомобільної течії цієї односторонньої вулиці.

Вийшов на Сен-Дені, потім на бульвар Магента. Дістався Східного вокзалу, де зайшов у бюро туристичної інформації. У бюро взяв адресу й телефон представництва «Аерофлоту». Там же, на Східному вокзалі, підобідав у «МакДоналдсі».

У кіоску на вулиці побачив серед десятків газет «Известия» і «Киевские ведомости». Купив «Ведомости» й усівся на найближчу лавку.

Новини з України нічим не тішили. Шахтарі пікетували парламент, вимагаючи зарплати за останній рік, в уряді замінювали одних корумпованих міністрів іншими, на вулицях тривала партизанська війна мафіозних структур із убитими і пораненими, на похорон депутата парламенту з’їхались «авторитети» з усієї України… Тільки одна газетна новина пожвавила Ніка – він прочитав, що в парламенті обговорювалося питання про фінансування створюваного Федерального бюро України, на чолі якого стояв якийсь генерал Голобородько.

Нік зітхнув і замислився. Життя тривало, і він усе-таки вийшов на слід цих грошей. Вийшов сам, без напарника і без інструкторів, із якими можна було б порадитися. Звичайно, у нього мало шансів самотужки дістатися до цих грошей, але хто знає? В усякому разі, якби на нього вийшов Іван Львович або хтось із його колег, він би вже точно показав їм, де шукати гроші.

Ближче до вечора, нагулявшись по Парижу і трохи освоївшись, Нік приїхав на Єлисейські Поля, де було розташоване представництво «Аерофлоту». За його високими скляними вітринами ще тривала робота. Пройшовшись повільно вздовж вітрин, Нік нарахував серед співробітників п’ять чоловіків, кожен із яких міг виявитися П’єром, про якого згадував Вайнберг.

У кожного на грудях форменого піджака висів значок із прізвищем. Помітивши це, Нік зайшов усередину. Пройшовся по залі, удаючи, що розглядає приклеєні оголошення про сезонні та інші знижки на квитки. Встиг пройти повз кожного з п’ятьох чоловіків і прочитати їхні імена та прізвища. Жодного П’єра серед них не було. Нік вийшов на вулицю.

Зупинився замислено перед вітриною представництва. Побачив, як у залу із внутрішніх дверей зайшов солідний чоловік, наблизився до одного з клерків і передав йому пачку якихось паперів.

«Скільки там іще людей працює?» – замислився Нік.

Повільно попрямував уздовж вулиці. Зупинився на мить перед яскравою рекламою кінотеатру. Подивився на афіші. Впала у вічі одна – фільм «Приятель небіжчика», Україна-Франція. Назва Нікові сподобалась, але йти в кіно настрою не було. Насправді вже хотілося попоїсти й відпочити.

72

Дзвінок мобільника пролунав о шостій ранку, і сонний Віктор, злегка накульгуючи, пройшов у кухню.

– Доброго ранку! – пролунав знайомий голос Георгія, тільки енергії в нім було начебто більше, ніж зазвичай. – Слухай уважно! По-перше, спасибі – добряче попрацював із хлопцями. По-друге – шифр на ящичках виявився дуже цікавим, а те, що вони опинилися в контейнері Ценського, цікавіше втричі. Тому я і дзвоню так рано. Треба двох хлопців максимум на два тижні з молодих міліціонерів для чистої роботи зі спостереження. Своїх я не можу відривати від справ. Є хто на прикметі?

Віктор замислився. Першим спав на думку Мишко Занозін, але йому ще в санаторій їхати.

– Стажист у мене надійний, але він іще в лікарні, а потім відпочивати має…

– Ну, там робота така, що й відпочити можна. Сиди собі, стеж за монітором і піґулки приймай, якщо потрібно. Тільки все-таки бажано двох мати… І це потрібно робити терміново, щоб до восьмої ранку людина вже працювала… Робоче місце готове.

– Зараз поїду, – сказав Нік, протираючи рукою очі. – Через півгодини передзвоню.

– Чекаю!

Навіть не поснідавши й не поголившись, Віктор одягнувся й вийшов із квартири.

На вулиці вшкварив морозець. «Вісімка» без задоволення їхала спочатку по «дорозі життя», потім по обмерзлому шосе.

Чергова медсестра зі здивуванням провела сонним поглядом чоловіка, що ввійшов до відділення. А він зайшов у палату до Занозіна.

Мишко спав міцно, але