Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

екрана дивовижного телевізора; на одній сходовій клітці дві долі; розбите суспільство! На третьому поверсі у правій від прольоту квартирі робили ремонт; три маляри сиділи на перевернутих відрах, диміли цигарками й випивали по чарчині; на підлозі, застеленій газетами, стояла пляшка, лежала хлібина, три огірки й кілька плавлених сирків; жінка в робі змивала старі шпалери; ми стали суспільством, де працюють лише жінки, подумав Костенко, поки ще працюють; скоро, мабуть, і вони відучаться. «Червоний молот, червоний серп — це наш улюблений герб, хочеш жни, а хочеш куй, все одно одержиш х…»; скільки за цей віршик давали сорокіни? Здається, вісім років каторги; що ж, за правду треба платити…

На четвертому поверсі тільки в двох вікнах горіло світло; було видно багату люстру, рояль і стіл. У другій кімнаті виглядав край тахти; на ній — ноги чоловіка; на туфлях золота пряжечка; такі ж лайкові черевики були на Хрінкові того дня, коли він підійшов до Костенка коло бібліотеки.

На паркеті стояла пляшка «Боржомі» й гофрована тарілочка з холодцем з кулінарії; оце так Лібачов-молодший, оце так пам’ять, га?! Мій пацієнт страшенно любив холодець, голубчику ти мій…

— Дивіться за ним, — Костенко передав бінокль «обехеесівцю» й витяг з кишені фотографію Сорокіна. — На тахті лежить цей чоловік. Я зараз повернуся…

Він не зразу встав; вийняв сигарету, ткнув її в рот, але не прикурив; вогник запальнички ввечері подібний до далекого пострілу: почути — не почуєш, але досвідчене око вмить зніме стеження.

Я вимагатиму від нього свідків, які довели б, що він був з ними в день убивства Миіиані й Людки, думав Костенко, відчуваючи, як дедалі частіше колотиться серце; напевне в нього є вже такі свідки, відповіді заздалегідь зрепетировані, майстер писати сценарії, школа… І я відчалю, бо не буде доказів… А палець Варенова на Людчипому пояску? Викрутиться: «Я з нею спав, роздягав її, поясок знімав, тієї ночі, коли її вбили, гуляв з нею в ресторані, одвіз додому, більше не бачив, не пришивайте мокрухи, я не по цьому ділу». Що далі? Вбивство Строїлова? Ще невідомо, що покаже розтин… Потім, Рудий з кафе «Відпочинок» не був прямо зв’язаний ні з Никодимовим, ні з Вареновим, там довгий ланцюжок… Напад на Пшонкіна? Як такого факту не було… Спроба? Доводьте, «мусори», з шкури вилізай, Костенко! Добре, а показання Дейвіда? А що в них кримінального? Сорокін писав книжку про Зою? Писав, не заперечую, я ж був її слідчим, тепер зрозумів, що служив нелюду, вирішив спокутувати свій гріх, розповісти світові правду… Хто її вбив? Шукайте… А я тут при чому? Не треба застосовувати недозволені методи ведення слідства, засуджено історією… А управління? Група експертів? А він спитає: «Де докази? Записана розмова? Та вона ж склеєна з окремих слів, лажа… Доведіть! Факти на стіл, письмові документи. Та й потім, — запис розмови — не доказ… І кіпо ваше — лайно, йому віри немає, у нас демократія». За ними стоять могутні люди з Системи, будуть вигороджувати, незримо тиснути, впливати, радити, нагадувати про рятівний для них тридцять сьомий рік, настроювати проти слідства юрбу: «Знову міліція починає злочинство»… А хіба мало у нас таких, котрі мріяли б повернутися до злочинства, спитав він себе, щоб розкрити справи й одержувати за це позачергові зірки?! їм аби тільки дозволили, все миттю порозкривають, виб’ють будь-які показання, аж кістки тріщатимуть! «Немає нічого страшнішого за російський бунт, кривавий і безглуздий…» А слідства? Сталінські слідства, які стали звичними? «До бунту тільки ті закликають, кому своя шийка — копійка, а чужа голова не варта й півшага»… А в слідстві? Про Сорокіна вже багато хто дізнався… Кладемо перед ним, — якщо вилучимо, манускрипт про мафію…

А він ліпить: «Йдеться про американців, тут же немає імен, ініціали… Докажіть, що це Росія…» Добре, а різні паспорти? І Вітман, і Айзенберг, і Хрінков. А де ж Сорокін? А він: «Узяв прізвище дружини, хіба це злочин?» Ні, це аж ніяк не злочин. Але чому Хрінков і Вітман? А в нього заготовлено: «Ми — країна, яка не вміє прощати. Із статтею, за якою взяли Сорокіна, він не жив би у Москві, ізгой… Побудуємо правову державу — повернусь до самого себе, Сорокіна…» Звичайно, років два за порушення паспортного режиму можна потягти, але ж тепер паспорти збираються скасувати, вискочить…

Якщо його відпустять через недостатність доказів — а їх справді мало, — що буде з строїловськими хлопцями? Вони ж зовсім зневіряться в тому, що в цій країні є справедливість… Несправедливий закон — що може бути страшнішим?!

Отже, заперечив він собі, ти можеш присвоїти собі функцію справедливого законодавця? Ти не маєш права цього робити, Костенко. Дорога в пекло вимощена благими намірами…

Він примусив себе побачити обличчя генерала Строїлова — безкровне, коли його повалили на підлогу. Ти й це можеш простити Сорокіну, спитав віп себе. Коли ти можеш і це простити, тоді сідай у себе на кухні й не висовуй пику на вулицю, щоб не зустрічатися з людськими поглядами…

Правильно написано: не бійтесь ворогів, вони можуть тільки вбити вас, не бійтеся друзів, вони можуть тільки зрадити; бійтеся байдужих, з їхньої мовчазної згоди відбувається і зрада і вбивство…

Костенко спустивсь у двір, кивнув оперативникові, мовляв, шухарі, й вийшов на привокзальну площу.

По дві копійки в кишені не було: простяг кіоскеру «Союздруку» двадцятикопійчану монету:

— Будьте ласкаві, розміняйте.

— Я вам не розмінний пункт!

— Дуже прошу, товаришу…

— Сказав — ні! По-російськи не розумієш?!

Костенко оглянувся; бабуся в хусточці торгувала квітами, залишилося три букетики.

— Матінко, двадцять копійок не розміняєте?

— Яка я тобі «матінка»?! Сам дід!

— Не сподобився поки… Ви мені за двадцять копійок хоч дві штучки дайте по дві копійки…

— З цього й починав би, — бабуся взяла в нього монету й простягла по дві копійки. — Всяка людина за кожен рух свій резон мусить мати…

Костенко підійшов до автомата, зняв трубку, довго держав її в руці, а потім повільно опустив монету; знову поліз по сигарети; сунув кришево в рот, покрутив у запечених губах, потім витер сірника, прикурив, затягся кілька разів так глибоко, що, здавалося, він проковтнув дим, і лише після цього набрав номер.

Відповів сухий чоловічий голос.

— Товариша Шинкіна, будь ласка, — сказав Костенко, покашлюючи.

— Хто просить?

— Я щойно з Краснодара… Він чекає на мій дзвінок…

Шинкін узяв другу трубку:

— Слухаю…

— Йосип Михайлович?

— Так. Хто це?

— Ви знаєте, що Сорокін сьогодні від’їжджає в Берлін?

— Який Сорокін?

— Візьміть ручку й запишіть його адресу… Готові?

— Я