Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Вадим спостерігав за її давно програною боротьбою. Він відчував солодку муку від споглядання її важкого дихання, потемнілого погляду, жалюгідних спроб контролювати себе і ледь стримувався, щоб не вп’ястися в ці манливі губи.

 Помутнілий погляд карих очей опустився нижче його тілом і, передбачивши її намір, він поблажливо посміхнувся, різко схопив її за руку та розвернув спиною до себе. Далі притис її своїм тілом до стіни.

-          Відпусти мене, - пробувала вирватися дівчина черпаючи сили в злості.

-          Ти впевнена, що хочеш, щоб я тебе відпустив? - Вадим сильніше притиснув її до стіни, впираючись твердою ерекцією в попу дівчини.

-          Не роби цього, прошу, - голос дівчини слабшав.

-          Пізно, - почула свій вирок.

 В голові паморочилося, тіло не слухалось і здавалося, що якби Вадим не підтримував її, то вона б впала. Він відсунув в бік її волосся і поцілував в шию, а іншою рукою потягнувся до подолу спідниці і грубо задер догори, вириваючи тим самим жалібний стогін з горла дівчини. Він порвав на ній білизну, після чого розстібнув свої штани та опустив разом з боксерами. Вадим просунув руку між нею і стіною та злегка натиснув на низ живота, заставляючи дівчину вигнутися попкою до нього та розставити ноги.

 Ліна відчула як він торкнувся членом її набухших, чутливих складок, легко ковзаючи і тим самим доводячи до безумства. Вона затремтіла. Сил протистояти собі не залишилось. Битва знову була програна.

-          Будь ласка...- слабо застогнала дівчина, впиваючись нігтями в стіну.

-          Що будь ласка? – мучив її Вадим. – Відпустити тебе?

-          Трахни мене, - вимучено видихнула, здалася дівчина – агонія тіла була сильнішою за неї.

 Далі стримувати себе не було сил. Вадим обережно, але впевнено проник в Ліну.

 Дівчина полегшено застогнала та інтуїтивно сильніше випнула попку до нього.

 Вадим різко штовхнувся в неї до упору:

-          Це за солену каву, - важко зашепотів на вухо посилюючи її агонію.

-          Це за авто, - знов різкий, грубий поштовх.

-          Це за сьогодні і ліфт, - знов і знов агресивно штовхався в її податливе тіло, вириваючи з горла дівчини чимраз голосніші викрики.

 Ліна вже була на грані. Вадим підніс долоню і затулив їй рот та за хвилину відчув як тіло під ним напружилось і затремтіло, вона нестримно закричала, дряпаючи нігтями стіну.

-          Хлопець з тебе був би поганенький, - посміхнувся їй у волосся, коли тіло трошки розслабилось в його руках. – Але це ще не кінець.

 Вадим потягнув її на себе, відриваючи від стіни та заставив прогнутися і спертися руками об стіну перед собою. Дівчина вже як безвольна, слухняна рабиня слідувала його вказівкам.

 Коли він знову почав рухатися в ній в такій позі, вона відчула сильніший тиск на якісь невідомі досі чутливі точки звідки різким потоком хлинули нові, несподівано гострі, всепоглинаючі хвилі насолоди. Тіло знову реагувало, знову відповідало, незважаючи на недавній бурхливий оргазм. Вона вкотре, добровільно покорялась йому.

 Вадим «мучив» її особливо-солодкою мукою. Відчувати його в собі ставало дедалі нестерпніше, але його рухи були життєво необхідними. Хвилі близького оргазму знову заполонили тіло, концентруючись в місці з’єднання їх тіл і в’язкою патокою розливаючись тілом. Ліна жалібно, безрадно стогнала, стримуючи з усіх сил гучний крик, що рвався з горла та Вадимові рухи в ній забирали останні, нікчемні залишки якогось самоконтролю. Вона просто впилася губами собі в плече і надривно закричала, відчуваючи як втрачає зв’язок з реальністю, зі своїм тілом і, здавалося, що і з свідомістю.

 Вадим ще кілька разів різко штовхнувся в її тіло і теж послідував за нею, до болю стискаючи бедра дівчини.

 Коли він обережно вийшов з неї, Ліна відчула ненормальний, але неконтрольований укол розчарування і пустоту. Вона, важко дихаючи, прислонилась до стіни та сповзла на підлогу. Ноги тремтіли і відмовлялися тримати її.

 Ліна сиділа, заплющивши очі і відчула, як Вадим сів поряд. Він притягнув її до себе. Думок не було. Вона притулилась до нього, зариваючись в його обійми та схилила голову йому на груди. Вони мовчали. Ніхто не хотів заговорити і розірвати цей момент, бо зі словами жорстока реальність заявить свої права.

 Коли дурман в голові врешті розвіявся – прийшло усвідомлення і нова порція злості на себе. Вона знов це зробила. Яка ж вона слабка і нікчемна, мов наркоманка, яка стільки часу проходила лікування і реабілітацію, вже почала радіти своїм успіхам та коли простягнули нову дозу – не роздумуючи схопила. Він її персональний «героїн».

 Ліна боялась його. Вона боялась своєї залежності, яку ніяк не вдавалося побороти. Вона знову боялась болю, який з’являється кожного разу з його появою в її житті. Методично вибудувана ненависть була захисною реакцією, порятунком, тільки ж яким хитким...

 Дівчина неймовірною силою волі заставила себе покинути місце, де незбагненним, незрозумілим чином почувалася найспокійніше, найзатишніше, най... - Ліна болісно заплющила очі (ну ось – біль) – найщасливіше.

-          Ти куди? – затримав її Вадим та хмуро глянув, шукаючи її погляду.

-          Як куди, в мене робота, - ховала від нього очі.

-          І ти так просто підеш, вдаючи, що нічого не сталося? Ми просто про це забудемо?

-          Тобі зірвало дах через таблетку, що я підмішала, а сховатися не встигла. Теж мені, - знизала плечима Ліна.

-          Ти як наївна, маленька дівчинка, - усміхнувся Вадим, - чи ти умисно так робиш?

 Ліна не відповідала.

-          Якщо ти не помітила, - знов заговорив він, - вже минуло кілька годин і дія препарату минула. А це... Це, однаково, рано чи пізно мало статися.

-          І все ж нічого такого тут нема. Це проста похіть, а з часом вона мине, - про те, що вона вже кілька років не минає, Ліна вирішила не згадувати.

 Дівчина підвелася і почала поправляти свій одяг і волосся.