Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

— Ніщо не спрацювало. Ніщо…

— Ти ще боїшся керувати автівкою?

— Ні.

— Боїшся сідати в таксі?

— Ні.

— Боїшся дичавини чи широких відкритих просторів? А ліфтів? А пірнати в океан? Рейчел, у тебе була хоч одна панічна атака, відколи все це почалося?

— Звідки мені знати? Я панікувала, відколи побачила, як ти вийшов через чорний хід однієї будівлі в Бостоні, хоча сказав, що ти в Лондоні.

— Правильно. — Він кивнув. — І ти відтоді щодня та щохвилини долала цю паніку, щоб робити те, що потрібно. Зокрема, між іншим, щоб убити мене.

— Але ж ти не загинув.

— Так, що ж, перепрошую. — Він поклав руки їй на плечі. — Ти вже не боїшся, бо перестала слухати всіх, окрім свого первісного «я». Ти мала всі потрібні «докази» для того, щоб заповзти назад у своє життя і залишатися в ньому. Я не став робити зачіпки очевидними, а змусив тебе попрацювати, щоб до них добратися. Ти б могла довіритися своїм очам — приміром, візові штампи здавалися цілком справжніми, — та натомість, мала, ти довірилася своєму чуттю. Ти виходила з того, що знала оцим, — він показав на її груди, — а не оцим. — Він показав на її голову.

Рейчел довго дивилася на нього.

— Не називай мене малою.

— Чому?

— Бо я тебе ненавиджу.

Браян замислився над цим і знизав плечима.

— Ми зазвичай ненавидимо те, що нас пробуджує.

31

Сховок

Вони кинули побитий Калебів позашляховик у лісі та проїхали «рейндж-ровером» триста миль на південь, до Вунсокета, розташованого у штаті Род-Айленд, просто на південь від массачусетського кордону й миль за п’ятнадцять на північ від Провіденса. Під час поїздки вони мали багато часу на розмови, та, по суті, говорили хіба що про найнагальніше. Вони слухали радіо досить довго, щоб почути, що обоє вважаються «фігурантами» у справах про загибель двох людей у двох різних штатах. Поліціянти у Провіденсі й Бостоні не бажали розголошувати, чому вбачають якийсь зв’язок між убивством працівниці провіденського банку з маленького містечка та вбивством бізнесмена в Бостоні, проте були рішучо налаштовані зустрітись із Браяном Алденом, братом провіденської жертви й діловим партнером бостонської жертви, а також із дружиною Браяна Алдена, Рейчел Чайлдс-Делакруа. Легку персональну зброю, зареєстровану на «фігурантів», не було знайдено в їхній оселі у Бек-Беї, тож їх слід було вважати озброєними.

— Моє життя, по суті, зруйновано, — сказала Рейчел десь поблизу Льюїстона у штаті Мен. — Навіть якби я могла очистити своє ім’я.

— Ключове слово — «якби», — зауважив Браян.

— Я б заради цього вивернула всі свої кишені.

— При цьому довго просидівши у в’язниці.

Вона кинула на нього лютий погляд, але він цього не побачив, бо не зводив очей із дороги.

— Та мене однаково могли б надовго посадити за додатковими звинуваченнями.

Браян кивнув.

— Приміром, за перешкоджання відправленню правосуддя. Копи, як правило, злегка ображаються, якщо забути їм повідомити, що за столом у твоїй їдальні сидить труп. Утеча з місця злочину, незаконна втеча, необережність за кермом — я певен, що згадаю дещо ще.

— Не смішно, — сказала Рейчел.

Він поглянув на неї.

— А коли я вдавав, ніби це смішно?

— Просто зараз. Ти сарказмуєш, єхидствуєш.

— У мене таке буває, коли я нажаханий.

— Ти нажаханий? Ти?

Він підняв брови.

— Більш ніж нажаханий. Якщо ніхто не знайшов сховку і ми можемо зробити те, що нам потрібно там зробити, і якщо ми зможемо прослизнути до Провіденса без примусу, якщо зможемо проникнути до банку й дістатися сейфової комірки, в якій я сховав паспорти й гроші на втечу, якщо ми все-таки зможемо вибратися з того банку та з Провіденса, забрати Хаю з дитиною та знайти аеропорт, у якому нас ніхто не шукає, а наші обличчя не показують на екранах у кожній оселі та по дев’ятьох телевізорах, які показують CNN у барі в аеропорту, а також якщо на нас не чекає жодна їхня людина в Амстердамі, — то так, ми б могли пережити цей рік. Але я оцінив би наші шанси на успішне подолання всіх цих перешкод як… не знаю… нікчемні, а може, й узагалі ніякі.

— Амстердам, — промовила Рейчел. — Я думала, банк розташований на Кайманових островах.

— Так і є, але там на нас однозначно чекатимуть. Якщо ми доберемося до Амстердама, то зможемо переказати всі гроші до Швейцарії.

— Тільки навіщо зупинятися в Амстердамі?

Браян знизав плечима.

— Амстердам мені завжди подобався. І тобі він припав би до душі. Там гарні старі канали. Щоправда, велосипедів багацько.

— Ти говориш так, ніби везеш мене на екскурсію.

— Ну, а таким наш план і є, хіба ні?

— Ми не разом, — сказала вона.

— Не разом?

— Ні, гівно ти брехливе. Віднині й надалі це — ділова домовленість.

Браян на мить опустив своє вікно й підставив обличчя під струмінь повітря, щоб прокинутися. Підняв вікно назад.

— Гаразд, — погодився він, — ти вдаєш із себе ділову людину. Але я в тебе закоханий.

— Ти нічогісінько не знаєш про любов.

— Гадаю, нам доведеться змиритися з тим, що ми в цьому не погоджуємося.

— Ти коли-небудь шукав мого батька?

— Що?

— Коли я з тобою познайомилася, ти був приватним детективом.

— Це була афера. Ба більше, моя перша афера.

— То ти насправді взагалі не був приватним детективом?

Він похитав головою.

— Я поставив цю ширму для перевірок особистої інформації про всіх працівників технічного стартапу, що починав діяти в тій місцевості.

— Нащо ставити якусь ширму для звичайних перевірок особистої інформації?

— Якщо я правильно пам’ятаю, та компанія мала шістдесятьох чотирьох працівників. Шістдесят чотири дати народження, шістдесят чотири номери соціального страхування, шістдесят чотири історії.

— Ти вкрав персональні дані в шістдесяти чотирьох людей.

Він кивнув. Швидко, але з гордістю.

— Персональні дані однієї з них є у твоєму закордонному паспорті.

— Але що було, як я ввійшла у двері твого кабінету?

— Я спробував умовити тебе не наймати