Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

– Побажати можна…

Мене як магнітом тягне у напрямку сплячої Олі. До тремтіння в м'язах. До ломоти у кістках.

– Дякую ще раз за Костю.

– Немає за що. Він мені вже майже родич.

– Навіть так?

– Принаймні, мені б цього дуже хотілося.

– Тоді бажаю удачі.

– Ні, Мілано. Удача тут ні до чого. Як і надія, – говорю з розстановкою, дивлячись її в очі.

– А що тоді?

– Впевненість у своєму виборі, зусилля.

– У тебе на все є відповідь, – смикає плечем. – Але ж ти не джин, обставинами не керуєш. Невідомо, що на вас чекає попереду…

– А я за обставини і не відповідаю. Я відповідаю лише за свої дії. Чого й тобі бажаю.

Розходимося. Заходжу у номер. Мене безпомилково веде до неї навіть у темряві.

Згружаю Оліни багатства на тумбочку, скидаю зайвий одяг.

Пірнаю під ковдру і акуратно тягну на себе тільце, що лежить на лівому боці. Притискається до мене, голова ідеально лягає у западину плеча.

Ка-а-йф!

Ну, тримайся, кошеня. Завтра я так проситиму вибачення, що мурахи тебе затопчуть.

Тону в її тонкому запаху. Пульс розганяється на четверту швидкість. Картинки недавньої масажної сесії проносяться перед очима, але я свідомо уповільнюю видихи і подумки репетирую слова вибачень.

Буду себе добре поводити, і можливо вранці блакитноока фея з ямочкою на щоці начарує мені ту «дику кішечку». Ну… або виділить трохи ванільних пестощів. Я погоджуюся на будь-який розклад. І навіть просто ось так обійматись.

Вишукані, але безликі обриси номера в обіймах цієї дівчини здаються такими затишними, теплими… З глибин свідомості спливає покрите пилом означення «домашніми».

Відчуваю себе на своєму місці, вперше за багато років. Цілую шовковисту, таку рідну маківку і втішено усміхаюся.