Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

- Бо поки не знаєш!

- Та чого я не знаю?! - Не витримав я, підвищивши голос. Тихон захникав і закрутився в ліжечку, і Ліка метнувши в нього стривожений погляд, швидко виштовхала мене з кімнати, замкнувши за нами двері.

- Чого я не знаю, Ліко? - Заговорив я швидко, з деякою часткою роздратування. - Що ви всі ходите навколо з таким виглядом, ніби знаєте якусь страшну таємницю, і тільки я один, лох, не..

- Я вагітна. – різко обірвавши мене, заявила дівчина.

І я завис. Як комп'ютер, який підхопив якийсь страшенний невиліковний вірус. Зламався навіки. Все. Не врятувати. На звалище.

Повітря.

Де ти повітря?

Куди ти запропастилося? Ти зараз мені дуже потрібне.

Повернися в мої легені, наповни їх собою. Достав до мого бідного мозку хоч трохи кисню, щоб він міг зрозуміти, належним чином обробити щойно почуте.

– Що? - Вирвався з мого рота приголомшений шепіт. - Але як?..

Ліка важко і довго зітхнула, відвела очі, спираючись спиною об стіну.

- Ну отак. – сумно знизавши плечима відповіла дівчина. – Я прийняла тоді лише одну пігулку. Та й то… після неї мене знудило. Так що… - розвела руками Ліка і стулилася, наче на її плечі тиснув непідйомний прес.

Я дивився на неї, дивився на всі очі, і начебто все розумів, наче слова її були знайомими, доступними, але повне усвідомлення ніяк не хотіло поселятися в моїй голові.

Вона вагітна? Вагітна?!

У її животі зростає нове життя. Наша дитина.

Моя. Частина мене. Мої гени. Моя плоть та кров...

Не знаю. Можливо, я все ще не до кінця усвідомив те, що відбувається. Може, я все ще не розумів ситуації… Але в грудях раптом розлилося щось таке – захоплене та гаряче, що я навіть замружився.

- Ліка… - прошепотів я, обхоплюючи її плечі руками, - дівчинко… Та це ж… добре…

Ліка різко підвела голову, сіпнулася, подивившись на мене мало не з жахом, як на божевільного.

- Що "добре"? - Видала хрипко, широко розплющивши очі, вдивляючись у моє обличчя, ніби шукаючи там ознаки глузування чи обману. - Що ж тут доброго, Ваню?

Я трохи посміхнувся і притягнув її до себе. Дівчина слабо чинила опір, але недовго - недовірливо зазирнувши в мої очі, все ж таки дозволила притиснути її до моїх грудей.

- Я люблю тебе. - Повторив я, цілуючи її в верхівку. – І якщо ти відчуваєшь до мене хоч щось.. подібне... Ми впораємося, все буде гаразд. Все в нас вийде.

- Я... Я, так... я відчуваю, звісно, - заікаючись закліпала дівчина. - Але ... як же ... - Піднявши на мене погляд, з розгубленістю додала. – Як же буде «добре»… Ми студенти… Без грошей… Нам навіть жити нема де…

– Все у нас буде. – твердо заявив я. - Я обіцяю. Житло є – батько незабаром отримає громадянство Австрії і навряд чи вже сюди повернеться. Квартира у нашому повному розпорядженні. Роботу я знайду – один знайомий адвокат давно запрошував мене до себе в помічники. Ми впораємося.

- Але ... - Знову спробувала заперечити Ліка, але я не дав їй більше сказати жодного слова.

Притиснув до себе сильно-сильно, цими обіймами без слів заявляючи, що більше ніколи не відпущу її. Повільно торкнувся її губ своїми губами.

Моя бідолашна дівчинка - недовірлива, напружена, ніби клубок розпечених нервів. Вибач, що тобі пройшлося через це пройти на самоті. Вибач за те, що я був таким мудаком. Я все виправлю. Заради тебе, заради нашої дитини. Я переверну планету верх ногами, якщо буде потрібно.

В нас все буде.

Та, і по суті, Господи, це всі такі дрібниці. Така нісенітниця.

Головне, ти тут, поряд, у моїх руках. Я нарешті знайшов тебе. Повернув.

Я нарешті почав відчувати щось таке… справжнє. Таке, ніби я все життя блукав, тинявся, шукав чогось сам не знаючи чого, плутався, помилявся.

Але тепер воно тут. Ось воно переді мною. Я відчував його.

Я нарешті відчував це чудове, таке довгоочікуване, таке потрібне… сильне, потужне, омріяне серцебиття свого власного життя.