Читати книгу - "Все починається в тринадцять"

— Як ви гадаєте, навіщо спиляли оцю стару вербу? Вона комусь заважала? — почав я здалеку. — Не знаєте, то послухайте. Років п’ять тому на цій вербі повісився Грицько Чоботар. Жив колись у Ліщинівці такий п’яничка. Заробляв собі на пляшчину тим, що ремонтував взуття. Його, мабуть, задовбало вкрай таке життя, і він не став чекати смерті. Нищечком, щоб ніхто не бачив, видряпався ледь не на саму маківку верби, прив’язав мотузку до товстої гілляки, засунув голову в зашморг і — бувайте здорові. Було це влітку, тож за листям, а ще тому, що й висів він високо — помітити самогубця було непросто. Отак він бовтався кілька днів, аж доки комусь не знадобилося терміново підрихтувати черевики. Кинулися шукати — немає. І по сусідніх селах пройшлися — ніде ніхто не чув і не бачив. На тому все й скінчилося.

Невідомо, чи він довго б отак колихався на вербі, коли б не сторож зернового елеватора. Саме були жнива, зібраний врожай, звісно, мав хтось оберігати. Ви ж знаєте, що зерносховище, куди звозять зібрану пшеницю з усіх полів, ось тут, зовсім поруч. Десь опівночі, коли сторож міркував, де б передрімати годинку-другу, з вигону, де ми з вами сидимо, почулися дивні звуки: то хтось заспіває, то засміється, то жалісно заплаче. Та так плаче, що аж мороз по спині. Спершу сторож не звернув уваги. Мовляв, всяке може вчутися. А ще ж спати хотілося!.. Другої ночі все повторилося знову. Наступної також. Таке враження, як він потім розповідав односельцям, наче з усіх сторін оточують привиди, які то насміхаються з тебе, то лаються між собою, то співають. Одним словом — жах. Попервах старий соромився навіть домашнім розповідати про нічні пригоди. Зрозуміти його можна, бо кепкувань не уникнути. Так тривало три ночі, на четверту терпець урвався: як тільки опівночі все знову повторилося, він, прихопивши ліхтарика, рішуче пішов прямо туди, звідки лунали голоси. Чути їх було ледь не до останньої секунди, аж доки промінь ліхтаря не вихопив з-поміж листя, на самій маківці верби, тіло Чоботаря. Ніч була вітряна, надходила гроза. Вітер перебирав густі віти верби, як сторінки книги.

На ранок усе село збіглося на вигін. Заходилися знімати повішеного, а це виявилося справою непростою. Видряпатися майже на саму маківку ніхто не наважувався. Зрештою, залізти на вершину дерева — це ще півсправи, але там, у верховітті, як не крутися, дістати рукою мотузку, на якій теліпався самогубець, абсолютно неможливо. А хоч би хто й дістав, то не перерізати ж її? Бо тіло, гехнувшись на землю з такої висоти, просто розлетілося б на шматки. Зважте й на те, що за ті дні висіння на спеці тіло покійника розпухло.

Що робити? Викликати підйомний кран з райцентру — дороге задоволення. Ніхто не хотів платити такі гроші, а родичів чи близьких у Чоботаря не було. Потоптались навколо верби, подумали, порадились і вирішили її спиляти. Доки знайшли інструмент, мотузки, щоб нахиляти вербу в потрібний бік, а тут уже й вечоріти стало. Відкладати справу на завтра не захотіли. Мали намір справитися одним днем і одразу ж поховати. А після заходу сонця, як пояснила моя бабуся, покійників хоронити не можна. Багато хто був проти. Доки посперечалися — сонце сховалось. Пиляли вербу усім селом навперемінки. Довго чиргикала пилка. Нарешті старезне дерево заскрипіло й поточилося, розгойдуючи покійника на гілці. Верба важко гупнула товстезним стовбуром, тріскочучи сухим гіллям. І тоді з густолистої маківки вирвалось у вечорову тишу голосіння. Та таке жахливе, що люди аж поприсідали, затуляючи руками вуха, а ті, хто не прикрили їх долонями, так через декілька тижнів почали втрачати слух, а дехто і розум.

Голосіння випурхнуло з галуззя, наче пташка, і прокотилося над усім селом, мов грім. Кажуть, що чули його й ті, хто лишився вдома поратись по господарству. Люди злякано підводили очі до неба й хрестились. Такого переполоху, казала бабуся, в селі з часів війни не було. Витягли його з петлі і так-сяк поховали в той же вечір, а цю місцину почали обминати десятою дорогою.

— Мені тепер все ясно: своїми легковажними фільмами і кліпами ми розгнівили дух Грицька Чоботаря, — вирішила Оксана.

— А чого саме сьогодні? Ми ж не вперше тут збираємось, — засумнівався Олег.

— А й справді! — погодився Дмитро.

Того вечора нам не довелося нудьгувати, дарма, що ноутбук зламався. Ми жваво обговорювали безліч версій.

— Пропоную щовечора по черзі розповідати жахастики, доки Сергій полагодить комп, — запропонувала киянка.

— Збиратися будемо на цьому ж місці, щоб було страшніше від власних побрехеньок, — посміхнувся Олег.

— Можна й тут, тільки до заходу сонця, — погодилась Оксана.

— А що, моторошно стало?

— Хлопці, я не криюсь, скажу чесно: після Сергійкової розповіді тут некомфортно почуватимешся не тільки ввечері, але і вдень.

На розі ми розпрощалися. Зазвичай Олег проводжав Оксану до самої хвіртки.

— Звісно, буде стовбичити біля неї, аж доки Сльозка не покличе, — сказав я Дмитрові, коли ми віддалилися від них.

— Я наступного разу таке страшне розповім, що наш Ромео бігтиме додому попереду всіх, — нахвалявся Дмитро.

Може, він здогадується про мої ревнощі й намагається хоч чимось втішити?

— Завтра на Ворсклу не поїду. Скажеш їм, щоб не заїжджали за мною, — не зовсім доречно буркнув я.

— Чого це раптом?

— Доки не полагоджу комп — купатися не буду.

— Ти серйозно?

— Авжеж! Що тут дивного?

— Коли б ти знав, скільки зусиль мені коштує виховати в собі хоч якусь наполегливість, впертість, стійкість. Вишколюю себе, стараюся, та іноді дам слабинку, а вона потягне за собою іншу... Мені подобається твоя рішучість. Молодець.

— Комп’ютер — моє захоплення, розумієш? Ворскла — це вже річ другорядна.

— Заздрю, — зітхнув Дмитро.

— Знайшов чому заздрити! Знайди собі заняття до душі, і все вирішиться автоматично.

— Скажу тобі по секрету. Я сюди не відпочивати приїхав, а працювати. Знаєш, що я з собою прихопив? Підручник для самостійного вивчення санскриту. Це мова така. На ній написані найпотаємніші тексти давньої високорозвиненої індоєвропейської цивілізації. Ці тексти зберігають чимало таємниць. А пізнавши їх, можна такі чудеса творити! Але прошу тебе — нікому не розповідай.

— Цікаво, — байдуже мовив я, бо ніхто, крім Оксани, мене насправді не цікавив.

— Рік ходив на курси арабської мови. Вивчаю історію шумерської цивілізації. Ти тільки уяви, її представники знали в десятки разів більше, ніж цивілізація ХХІ століття. Але курси я відвідував не тільки заради цього. Головна мета — підготуватися, щоб вступити до інституту країн Азії й Африки, де готують дипломатів. Є такий заклад у Москві. В батька грошей не вистачить, щоб оплатити контрактну форму навчання, то я спробую скорити цю фортецю знаннями, — захоплено теревенив Дмитро.

Азія, Африка, Єгипет, шумери, індуси, фараони — все це сипалося на мене як з мішка полова...

Того вечора мені довго не спалося, бо раптом я придумав, як стати крутішим за Андрія. От візьмусь і створю швидше за нього програму, про яку він розповідав у ВКонтакті. І в мене вийде! А що? Маю для цього ідеальні умови. Лишилося тільки відремонтувати комп. Отже, нехай бовтаються у Ворсклі без мене.