Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

У своєму сьомому житті я знову зустрівся з нею.

Це було на науковій конференції в Единбурзі. На моєму беджику було написано «Проф. Г. Оґаст, Університетський Коледж Лондона», а на її — «Доктор Дж. Монро, хірург». Під час невимовно нудної лекції про взаємодію іонів кальцію в периферійній нервовій системі нас розділяли три ряди крісел, я сидів позаду й зачаровано розглядав її шию. Обличчя мені не було видно, але я не мав жодного сумніву. Увечері були напої та закуски у вигляді пересмаженої курки й картопляного пюре з в'ялим горошком. Музики грали музику п'ятдесятих. Коли двоє чоловіків, з якими вона була, напились і пішли танцювати, залишивши її саму за столом із м'ятою скатертиною та брудним посудом, я сів біля неї й простягнув руку.

— Гаррі, — представився я.

— Професор Оґаст? — виправила мене вона, прочитавши мій беджик.

— Докторе Монро, — сказав я, — ми з вами вже зустрічалися.

— Справді? Я не…

— Ви вивчали медицину в Единбурзькому університеті й перший рік свого навчання жили в маленькому будинку в Стокбриджі разом із чотирма хлопцями, які всі як один боялися вас. Ви доглядали за близнятами ваших сусідів, щоб заробити трохи грошей, а хірургом вирішили стати після того, як побачили серце, яке билося на операційному столі.

— Це правда, — тихо сказала вона й трохи повернулася на стільці, щоб краще подивитися на мене. — Але вибачте, я досі не пам'ятаю, хто ви.

— Це не дивно, — відповів я. — Я був одним з тих хлопців, хто боявся заговорити з вами. Потанцюймо?

— Що?

— Ви потанцюєте зі мною?

— Я… Боже, ви що, намагаєтеся клеїти мене? Я вас правильно зрозуміла?

— Я щасливо одружений чоловік, — збрехав я, — в Лондоні в мене сім'я, щодо вас я не маю ніяких нечесних намірів. Я захоплююсь вашою роботою й ненавиджу, коли жінка залишається сама. Якщо вам так буде спокійніше, під час танцю ми можемо обговорити останні досягнення технологій візуалізації та що має більший вплив на розвиток нейронних ланцюгів у дитинстві та підлітковому віці, генетична схильність чи сенсорні стимули? Потанцюєте зі мною?

Вона вагалася. Не усвідомлюючи цього, вона вертіла на пальці обручку; три діаманти на золоті — значно дорожча за ту, яку їй в іншому житті, яке померло дуже давно, купив я. Вона подивилася туди, де танцювали, побачила там безпечну відсутність усамітнення й почула, що музики почали ще один мотив, який був написаний саме для того, щоб суворо дотримуватися соціальних обмежень.

— Гаразд, — сказала вона й подала мені руку. — Сподіваюсь, що ваші знання біохімії на належному рівні.

* * *

Ми танцювали.

Я спитав, чи не важко бути першою жінкою у своєму відділі.

Вона засміялася й сказала, що лише ідіоти оцінюють її як жінку, і що вона оцінює їх як ідіотів.

— Моя перевага в тому, — пояснила вона, — що я можу бути водночас і жінкою, і до біса блискучим хірургом, а вони завжди лише ідіоти.

Я спитав, чи не почувається вона самотньо.

— Ні, — за мить відповіла вона.

Вона не була самотньою. Були люди, які їй подобалися, колеги, яких вона поважала, а також родина, друзі.

У неї було двоє дітей.

Дженні завжди хотіла дітей.

Мені стало цікаво, чи не захоче вона мати зі мною роман.

Вона спитала, коли я перестав її боятися і став таким балакучим.

Я сказав, що відтоді вже минуло ціле життя, але вона досі красива і я знаю всі її секрети.

— Ви що, не почули, коли я розповідала про колег, сім'ю, дітей?

Так, я все почув, і почуте гнітило мене, коли я розмовляв із нею, вимагало, щоб я пішов геть, дав їй спокій, бо вона мала повноцінне життя, яке не потребувало ускладнень. Наскільки ж сильнішою мала бути для мене її привабливість, якщо я попри все це шепотів їй на вухо спокусливі слова.

Біжімо зі мною, казав я, лише на одну ніч. Світ через це не зупиниться, все мине, люди забудуть.

На мить здалося, що вона думає над цим, а потім підійшов її чоловік і взяв її за руку. Вона була вірна, віддана й абсолютно розважлива, а бажанням і спокусою для неї був не стільки я, скільки пригоди.

Чи вчинив би я інакше, якщо б знав тоді, що чекало на Дженні Монро в майбутньому?

Напевно, ні.

Виявилося, що час не завжди розставляє все по місцях.

Розділ 10

Повернімося до безумства, до місця зламу.

У моєму четвертому житті Франклін Фірсон прийшов до лікарні рятувати мене від отрути не заради мене, а дбаючи про власну користь. Саме його голос лунав наді мною, коли я нерухомо лежав на лікарняному ліжку:

— Що ви йому давали? Ви казали, що він буде притомний.

Саме його рука стримувала хитання носилок, коли мене виносили через парадні двері до непримітної машини швидкої допомоги, що чекала на нас.

Саме його черевики клацали шкіряними підошвами по мармурових сходинках великого готелю, який у цей сезон не приймав гостей, а персонал було відіслано додому, і в якому мене зрештою поклали в ліжко з периною та темно-червоними простирадлами, на яких я міг марити та блювати, поступово одужуючи.

Різке припинення споживання будь-якого препарату, що спричинює залежність, ніколи не буває приємним; мої нейролептики не були виключенням. Я безумовно бажав смерті; щоб я не зміг її собі заподіяти, мене пристібали до ліжка. Авжеж, я відчував, що все втрачено, що я проклятий, що порятунку немає, я бажав утратити свій розум повністю, видряпати собі очі й жити в безумстві. І навіть зараз, попри свою добру пам'ять, я не можу згадати найгірші з тих моментів, я радше пам'ятаю це так, ніби це сталося з іншою людиною. І авжеж я знаю, що маю здатність знову стати тим собою, знову відчути все те, і я знаю, що хоча двері туди наразі зачинені, в глибині моєї душі досі існує чорна безодня, падіння в яку не має меж. Кажуть, що розум не може пам'ятати біль; а я кажу, що це неважливо, бо навіть якщо фізичне відчуття втрачене, наші спогади про нього та про спричинений ним жах бездоганні. Наразі я не маю бажання померти, але обставини написання цих слів сильніші за мене. Я пам'ятаю, що тоді хотів цього, і це було по-справжньому.

Не було ніякого спалаху