Читати книгу - "В країні дрімучих трав"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну й діла… Про таке книжки пишуть, — проскрипів чийсь новий голос у темряві.
— То що ж трапилося? — нетерпляче спитав молодий.
Старий закашлявся довгим, болісним кашлем. Він, очевидно, хотів щось сказати, відмагався від кашлю. Я звісив голову з верхньої полиці, щоб почути кінець цієї історії. Скільки таємничого наслухаєшся протягом довгих днів дороги і на палубах пароплавів, і у вагонах поїздів. Завжди знаходиться дідок, який був очевидцем найнеймовірніших. подій, і завжди знаходяться вдячні слухачі.
За вікном, як і перше, мовчки стояв у небі місяць. Степова річка в місячному сяйві видавалася непорушною. Обережно схилялись до блискучої води темні кущі.
Нарешті старий заговорив:
— Ви питаєте, що трапилося з лікарем? Скажу. Не підганяйте. А поки що прошу зважити: тоді які часи були? Трохи не так, як усі, живе людина, — в диваки запишуть. Так і з лікарем було. А за віщо? По-перше, за те, що не сідав за стіл у карти гуляти з акцизними чиновниками; по-друге, за те, що апарат винайшов і у повітрі літати надумав. Досліди різні робив. Грошей за лікування не брав, а платня або на досліди йшла, або хворим на свої кошти в аптеці ліки купував…
Я слухав старого і думав: почату історію не буде закінчено. Її просто вигадано. Оповідач сам не знає кінця, не знає, що трапилося з лікарем, а просто віддається спогадам про далеке минуле. Або, можливо, діда вдома не тішать надмірною увагою, він набрид своїми балачками. З нього навіть кепкують онуки, а тут, у цьому вагоні, де за вікном завмерла тиша степу, його слухають з великою цікавістю. І справді, старий дід що далі, то більше відхилявся від початої ним історії: він розповідав про звичаї чиновників і купців у містечку, розказував, скільки часу колись витрачалося на те, щоб скло в лампах було чисте і гноти добре заправлено. Він говорив… говорив…
— Еге ж, тієї ночі я в приятеля затримався. Пам’ятаю, гроза страшенна була. Із зливою. А коли дощ припинився, я додому подався. Ще пам’ятаю: на горі, в монастирі, одинадцяту вибило.
“Одинадцяту вибило”, — механічно повторив я в напівдрімоті слідом за старим.
І, вже не слухаючи його, домальовував у своїй уяві глухе нічне містечко після дощу: коли злива закінчилась, небо, мабуть, відразу очистилося від хмар; вмиті дощем зірки стали великі й почали пильно дивитися на мокрі дахи сонного містечка. Ось замовк останній одинадцятий удар дзвону, і ще тихше стало навколо, але зовсім ясно чути, як на деревах, у палісадниках, скочуючись і падаючи з листка на листок, постукують важкі краплини.
Ще звечора в кожному будиночку прогриміли болти віконниць, прорипіли засуви воріт: усе запечатано, зачинено, замкнуто. Десь випадково починав брехати собака і відразу ж замовкав. Знову тиша, стукіт краплин. Дошки тротуарів мокрі, і тому кроки запізнілого перехожого — старого, який зараз веде свою розповідь (тоді він був ще молодий), — його кроки були приглушені…
Таким я уявив собі спляче нічне містечко.
Але про що ж іще говорить цей дідок там, унизу? Про скрипку? Про яку скрипку?
— …І раптом скрипка! От іду я, а зовсім близько стало чути скрипку. Грає вона так жалібно, ніби когось розбудити боїться і стримати образи не може. Зупинився я. З-за куща бузку бачу — лікар на скрипці грає. Свічка на столі горить. Зовсім я був заслухався, про все на світі забув. Мабуть, до ранку стояв би так і слухав, якби на вулиці зовсім поряд не задзвеніли бубонці. Дивлюсь — до лікаревого будинку фаетон під’їжджає. Коней я відразу впізнав. Тоді в Ченську міщанин такий був, Іван Федосійович, коней під сідло напрокат давав і разів зо два на тиждень фаетон за сімдесят верст до станції подавав та зустрічав московський поїзд, пасажирів до міста привозив. І от бачу я — злазить високий на зріст добродій. З кокардою на кашкеті. Йде просто в сіни. Лікар грає, нічого не бачить, а приїжджий уже перед ним стоїть і руку на скрипку кладе.
“Здрастуйте!”
“Пробачте, я вас не знаю…”
“Ви листи наші назад відсилали. Ось вони. Читайте! Дайте відповідь! Я зачекаю”.
“Дайте мені спокій!”
“Я довірена особа торговельно-промислового банку “Братів Дутових”. Дозвольте вам нагадати, що, бувши студентом останнього курсу Московського університету, ви загубили рукопис з різними проектами. І оголошення зволили дати про загублене. За будь-яку винагороду благали повернути”.
“Так, було таке”.
“А далі? Договорюйте, договорюйте!..” “Рукопис із проектами мені приніс господар харчевні, де я загубив папери”.
“Господар вам сказав: “Ось, мовляв, проектики… Я показував їх різним знаючим людям, ті кажуть — великі гроші на цих вигадках заробити можна. Тільки от лихо: жодний ваш проектик не закінчено. Почато — кинуто, почато — кинуто. А як кожний проект до діла довести — тільки одна людина може знати, лише та, що їх придумала”. І ще вам хазяїн сказав, що пояснення й копії з проектів для порядку знято. А що з того? Все це поки що мертвий капітал. І господар віддав вам усі ваші проекти в оригіналах. Чи не так?”
“Так!”
“А винагорода? Адже гроші до банку від вас по зобов’язанню, по векселю, не надходили?”
“Ні перед ким я не зобов’язаний звітувати про свої вчинки”.
“Нагадую: грошей у вас тоді не було. Їх немає й зараз. Господар харчевні вас пожалів, погодився взяти вексель на тисячу карбованців”.
“Справді, було таке. Але за яким правом ви зі мною так розмовляєте?”
“От вексель. Платіть!”
“Дайте мені спокій, добродію! Вексель я дав не вам, а господареві харчевні. Ми тоді домовились. Він чекатиме”.
“Домовились!.. Ось його передаточний напис на векселі. Тепер власник векселя — банк “Братів Дутових”. Протест учинено. Платіть!”
“Дайте час… Почекайте! Я розплачуся… за місяць”.
“Відстрочок не буде!”
“Тиждень, один тиждень. І я розплачусь”.
“Не вірю!”
“День… Лише один день дайте мені!”
“Знаєте що? Банк поверне вам вексель, а ви на письмі відмовитеся від своїх проектів на користь банку. Не приховаю — за кордоном ладні пристосувати до діла один проектик. Чекаю”.
“Дайте час… Я подумаю, один
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В країні дрімучих трав», після закриття браузера.
