Читати книгу - "Мерзенна сила"

Його британській рідні це не припало до вподоби, а романізоване населення — всі ті Ланселоти та Лайонели — дивилося на бритів звисока. Саме тому сер Кей постає у тих легендах таким собі вайлуватим селюком: адже він належав до одного з місцевих родів. І за всім цим так і відчувається ледь прихований потяг назад, до друїдизму…

— А яке місце посідає тут Мерлін?

— Мерлін? О, це постать надзвичайно цікава… Хтозна, можливо, спроба виявилася невдалою тільки через те, що він помер так скоро… Вам ніколи не впадало у вічі, якою достоту химерною постаттю був Мерлін? Він не належить до негідників, та водночас — чаклун. Друїд, щодо цього немає сумнівів, але знає геть усе про святий Грааль. «Син диявола» — твердить поговір, але ж Лайямон дає нам зрозуміти, ще це не зовсім так. Пам’ятаєте: «На небесах живе багато різних істот. Деякі з них добрі, а деякі — злі».

— Все це звучить доволі загадково. Раніше я над цим і не замислювалася.

— Я часто думаю собі, — мовив доктор Дімбл, — чи не був Мерлін часом останнім представником чогось забутого, чогось такого, що зникло, відійшло у небуття, коли всі зв’язки з надприродним опинилися в руках або у священиків, або у чаклунів, образно кажучи, або у білих, або у чорних.

— Ну, годі вже тобі, годі, — втрутилася в розмову пані Дімбл, зауваживши, що Джейн ці слова наче трохи збентежили. — Так чи інакше, якщо той Мерлін і жив колись на світі, то це було дуже давно. Він помер багато століть тому і похований, як усім нам відомо, тут неподалік, у Бреґдонському лісі.

— Похований, але, кажуть, не помер, — поправив дружину доктор Дімбл.

Джейн мимоволі зойкнула — добре хоч, що не надто гучно, — а господар продовжував, ніби розмірковуючи вголос:

— Цікаво, що там знайдуть, коли почнуть копати рови під фундамент для того HIKE…

— Спочатку глину, а потім — воду, — сказала пані Дімбл. — Не думаю, що там і справді можна щось побудувати.

— Еге ж, — погодився з нею чоловік. — То навіщо тоді вони взагалі сюди перебираються? Не схоже, щоб той куций кокні Джулз був схильний до романтики, тож ледве чи він марить про те, щоб успадкувати Мерлінів плащ…

— Ще чого! — обурилася пані Дімбл.

— Так, — мовив доктор, — це не надто ймовірно. Хоч, як на мене, дехто з його людей не відмовився б таки цього плаща приміряти. Чи буде він їм до міри — то вже інше питання. От якби старий характерник сам об’явився зненацька перед ними у тому своєму плащі — хотів би я тоді на них подивитися! Навряд чи це їм сподобалося б.

— Ой, Джейн зараз зімліє! — підхопилася раптом зі стільця пані Дімбл.

— Що з вами? — стривожився господар, здивовано дивлячись на зблідле обличчя гості. — Може, тут надто жарко?

— Та ні, нічого… дурниці…

— Ходімо до вітальні, — запропонував доктор Дімбл. — Обіпріться мені на руку.

Трохи згодом у вітальні, сидячи біля прочиненого вікна, за яким виднілася всипана жовтим листям трава, Джейн спробувала пояснити, чому так дивно поводиться, і розповіла Дімблам про свій сон.

— Мабуть, я виглядала останньою ідіоткою, — сказала вона насамкінець і додала: — А тепер можете провести зі мною сеанс психоаналізу.

Доктор Дімбл був просто приголомшений.

— Неймовірно… абсолютно неймовірно… — бурмотів він. — Дві голови… і одна з них — Алькасанова. Невже ми натрапили на слід?

— Годі, Сесіле, — застережливо мовила пані Дімбл.

— Гадаєте, мені треба піти до лікаря? — запитала Джейн.

— До лікаря? — перепитав доктор Дімбл так, ніби не зовсім її зрозумів. — А, он ви про що! Хочете піти до Брайзекра чи ще когось такого? — Джейн збагнула, що подумки він був тієї миті десь далеко-далеко. Очевидно, її сон нагадав йому про щось інше, та про що саме — вона не мала жодного уявлення.

Тим часом доктор Дімбл визирнув у вікно і скривився:

— Прийшов мій найтупіший учень. Доведеться зараз піти до кабінету і вислухати його твір про Свіфта, який, можу закластися, починається так: «Свіфт народився…». Треба зосередитися, а зробити це буде ой як нелегко…

Він підвівся, підійшов до Джейн і поклав їй руку на плече.

— Послухайте, я не даватиму вам жодних порад. Та якщо ви все ж надумаєте поговорити з кимось про цей сон, то зверніться спочатку до мене або до Марджері, а ми вже підкажемо вам, куди йти.

— Ви не довіряєте панові Брайзекру? — спитала Джейн.

— Зараз я не можу нічого пояснювати, — сказав доктор Дімбл. — Все це дуже складно, але постарайтесь не хвилюватися. А якщо з’явиться привід для тривоги — відразу дайте нам знати. На все добре.

Щойно він вийшов, як у двері подзвонили ще якісь гості, тож у Джейн не було більше нагоди поговорити з господинею сам-на-сам. Відтак десь за півгодини вона попрощалася з пані Дімбл і подалася додому — не дорогою попід тополями, а стежкою навпростець через вигін, де паслися чиїсь віслюки і гуси. Ліворуч виднілися вежі та шпилі Еджстоу, а праворуч бовванів на самому обрії старий млин.

II. Обід у проректора
1

— Оце поворот! — вигукнув Кері. Він стояв перед каміном в одній із своїх фешенебельних кімнат, що вікнами виходили у Ньютонівський двір. То було найкраще помешкання у коледжі.

— N.O., так? — запитав Джеймс Базбі. Вони з лордом Фіверстоуном та Марком саме частувалися передобіднім шеррі. «Non Olet»,